Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

Якось увечері після виснажливого ділового дня я повертався додому. Мені здавалося, що ніколи я ще не був таким утомленим, та попри цю обставину, чомусь вирішив йти додому пішки. Авто я залишив на стоянці компанії, а сам повільно пішов уздовж дороги, вдихаючи живильну прохолоду нічного Києва. 

Незабаром пішов дощ – спочатку дрібний і неприємний, а потім густий і нескінченний. Я незабаром пошкодував про своє легковажне рішення подихати свіжим повітрям, бо дуже швидко мій костюм змок до нитки, а я сам промерз до кісток. Зрештою, утома поглинула залишки моїх сил, позбавивши бажання проклинати долю. 

Накривши піджаком голову, я мріяв про тепле ліжко. Виявляється, для щастя багато не треба. Дивні думки опанували мою свідомість – на якусь мить я навіть відчув себе нікчемою, закоренілим матеріалістом, котрого крім кар’єри й грошей більше нічого не цікавить. Це мене здивувало й налякало одночасно, бо хвиля самокритики, яка невідомо звідки з’явилася, загрожувала накрити мене з головою. Однак я швидко поклав край думкам, що не відповідали моєму прагматичному світогляду. «Ні, матеріалізм – не хвороба, а основа успіху. Кому, як не мені, це знати?!» – я щосили намагався укріпити віру в матеріалізм як незмінну основу мого життя. Але скептик усередині, котрий невідомо як туди потрапив, криво посміхнувся над моїми матеріалістичними викладками.

 Хронічна перевтома – ось справжня хвороба сучасної людини! «Втома втомою, але щасливим тебе назвати не можна». Я не поспішав реагувати, бо мій старий меркантильний мозок почував себе цілком комфортно. Він був господарем у моєму тілі і про щастя як таке, ніколи не думав і не намагався віднести себе до категорії щасливих і нещасливих. Я просто жив і цього мені було цілком достатньо. 

Та й що таке щастя? Ілюзія і нічого більше. У будьякому разі, це дуже абстрактне поняття й, напевно, воно в кожного своє... «А яке твоє?» Проте я не знав відповіді на це запиатння і лише відмахнувся від нього. Я не збирався полемізувати сам із собою, а дарма. 

Це тепер я знаю: щастя завжди поряд, воно в нас самих – треба лише це усвідомити. Але у той час я був нескінченно далеким від таких висновків. Щоб це зрозуміти, треба було пройти крізь численні випробування. 

Підійшовши до свого будинку, я подивився на темні вікна свого помешкання, і мені раптом захотілося, щоб там горіло світло й жіночий силует вряди-годи з’являвся у вікні. Це свідчило лише про одне – кризу світогляду й готовність до змін. Заходити всередину зовсім не хотілося, тому я сів на лавку біля під’їзду, безглуздо дивлячись перед собою. Дощ, здавалося, не збирався вщухати. І замість того, щоб скоротити шлях до омріяного ліжка, я продовжував сидіти, підставивши своє обличчя гострим краплям дощу, кожна з яких нагадувала ляпас. З одягу лилася вода, але холоду я не відчував і продовжував бавитися, ніби дитина. Добре, що мене ніхто не бачив. 

Але мої мокрі забави раптом перервав шурхіт за спиною. Я напружився і озирнувся, але спочатку нікого і нічого не помітив. Але, продовжучи вдивлятись в темряву, я зрештою побачив кота, і видихнув з полегшенням. Я встав і підійшов до нього ближче – кіт байдуже на мене подивився й замуркотів, як тільки я торкнувся його голови. Самотня тварина нагадувала мене – крім нас на вулиці не було нікого. Бо хто ж наважиться в таку погоду й о такій порі висунути носа надвір? 

– Ти такий, як я – самотній і нікому не потрібний, – зробив я висновок вголос. 

Кіт досить мляво відреагував на моє зауваження, беззвучно відкривши рота. Цікаво, чий він? На бродячого не схожий. Зрештою, чому він має бути чийсь – просто гуляє сам по собі, де хоче, коли хоче. 

Було вже пізно: мене поволі хилило в сон і починало лихоманити. Застуда гарантована, якщо негайно не прийняти гарячий душ. Я встав і відкрив двері під’їзду, кіт теж підвівся й став тертися об мої мокрі штани: його довга шерсть відразу стала мокрою. 

– Що з тобою робити? – запитав я його. Не знаю, чому вирішив, що з ним потрібно щось робити? Може тому, що кіт жалібно подивився на мене й цим змусив прийняти вигідне для нього рішення. Котик виявився господарем становища. І хоча я ніколи не любив тварин, але той день, напевно, був днем винятків – бо попри нелюбов, я підхопив кота під руку й зайшов у будинок.

Удома мене зустрів аромат смачної їжі, і настрій миттєво поповз угору, мов ртутний стовпчик. Це означало лише одне – мама сьогодні була в мене й приготувала вечерю – вона іноді це робила, коли в неї був час і настрій. 

Стягнувши із себе мокрий одяг, я відразу прийняв гарячий душ. Хвороба була для мене недозволеною розкішшю, хоча в можливості захворіти було щось привабливе. Я відчув приховане бажання піддатися спокусі й тиждень повалятися в ліжку, але відразу відкинув цю ідею, кваліфікувавши її як «неможливу». 

Поки я грівся в потоках гарячої води, пухнастий гість уже освоївся й почував себе як удома. Моя поява на кухні змусила його зіскочити з дивана й видавити із себе ледь чутне «няв», явно недостатнє, щоб переконати мене в тому, що він дуже голодний. Але я не став чекати інших доказів очевидного й відкрив холодильник. Виділивши коту одну зі своїх мисок, я налив йому молока. 

Кіт не змусив себе довго вмовляти й почав завзято сьорбати поживну рідину. Втамувавши голод, рудий вусань вискочив на диван і згорнувся калачиком, ніби натякаючи, що час відпочивати. Я швидко закінчив вечерю й теж пішов спати. Ліжко, про яке так довго мріяв, нарешті стало реальністю. Ледь торкнувшись головою подушки, я заснув.