Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

Коли я прокинувся, сонячні промені, пронизували кімнату, ніби мечі. Був вихідний, а значить, можна трохи довше поніжитися в ліжку. Несподівано я згадав події вчорашнього вечора, і вони здалися мені плодом моєї уяви – наскільки фантастичними вони здавалися цього сонячного ранку. Але чи все відбувалося насправді було легко перевірити. Вистрибнувши з ліжка, я попрямував на кухню. Присутність кота розвіяла ілюзії щодо ірреальності вчорашніх подій. Кіт був справжній, а значить, усе інше – теж. Тільки що тепер робити з ним? Відпочивши, я вже дивився на факт перебування стороннього в моїй квартирі без усякої поблажливості. От халепа! Чим я думав учора? 

Однак кіт уже був на моїй кухні й з ним треба було щось робити. Правильним було б виставити його за двері, але я чомусь не поспішав приймати таке радикальне рішення. Зрештою, налив йому молока, зварив собі кави й вирішив провести вихідні, не обтяжуючи себе розв’язанням фундаментальних питань. Ніколи не думав, що вигнати чужого кота зі свого помешкання виявиться для мене такою проблемою. 

Але починався робочий тиждень, а це значить, що мене майже не буде вдома. 

– Що мені робити з тобою, мій рудий друже? – звернувся я до кота, ніби він міг чимось зарадити. Йому було добре, це факт. Він сидів величний, як сфінкс, і спокійно спостерігав за мною. Здавалося, коту було абсолютно байдуже, яке рішення я прийму, може тому, що рудий знав, яким воно буде? 

Потім він вистрибнув на підвіконня й почав вилизувати себе. Я уважно спостерігав за котом і лише зараз помітив, які в нього шикарні вуса. Мимоволі порівняв їх зі своїми – вуса були моєю гордістю та об’єктом прискіпливої уваги. Узагалі, я дуже ретельно доглядав за собою – звичка, засвоєна ще з дитячих років. 

Коли не стало батька – а мені було тоді п’ять років – мама стала любити мене за двох. Вона хотіла, щоб я не відчував відсутності тата, тому в своїй любові часто перегинала палицю. Матір завжди пишалася мною та вірила в моє блискуче майбутнє. Я був єдиною дитиною у сім’ї і тому завжди відчував себе центром світу, бо все найкраще діставалося мені й це найкраще не треба було ні з ким ділити. 

Моя мама, Олена Володимирівна, усе життя викладала французьку мову, і я також не встояв перед чарами французткої лінгвістики. У кар’єрі це було плюсом, а у спілкуванні з прекрасною статтю – приємним побічним ефектом. Мінімум зусиль – результат максимальний. Жодна жінка не могла встояти перед моїм натренованим французьким шармом і витонченими манерами. Шкода, однак, що мої вчинки не відрізнялися особливим блиском. Я ніколи не дозволяв собі полонитися чарівністю жодної жінки, а почуттям – глибоко пустити коріння в моєму серці. Закоханий жіночий погляд лише тішив моє марнославство, у той час, як серце залишалося холодним і байдужим. 

Рівень мого інтелекту перевищував середньостатистичний показник – я завжди був розумнішим за більшість ровесників. Учителі й викладачі в один голос пророкували мені блискуче майбутнє, і я їх не розчарував. Абсолютна впевненість у собі та аналітичний розум розкривали переді мною всі двері. 

Однак ці якості ніяк не могли мені допомогти розв’язати елементарне питання – що робити з котом? Очевидно, у подолання цієї проблеми несподівано втрутилося серце – інтелект тут ні до чого. Я не міг визнати, що мені шкода кота. Для мене жалість – це завжди ознака слабкості, а бути слабким я боявся. 

У роздуми раптом утрутився мамин дзвінок, який викликав у мене емоційний сплеск – вона хотіла побачитися, а це значить, що кота в мішку не приховати. Цікаво, як пройде знайомство? 

За пів години матір уже стояла на порозі моєї квартири. Зайшовши до вітальні, мама побачила рудого красеня, який по-джентльменськи піднявся їй назустріч, примусивши зупинитися від несподіванки. Вона терпіти не могла котів. Я вдав, comme si (фр. неначе) нічого не помітив, однак маман, на жаль, не могла зробити того ж. 

– А…чия це тварина і що вона тут робить? – запитала вона, злегка піднявши брову. 

– А... познайомся, це... кіт, – невимушено сказав я. 

– Я бачу, що це кіт. Тільки що він робить у твоїй квартирі? 

– Учора підібрав на вулиці. 

– І ти збираєшся залишити його у себе? 

– Так, він буде жити в мене. Я розумію, що ти не любиш котів, але так склалося! – я спокійно відбивав мамині аргументи, і це її бісило. 

– З якого часу ти став котолюбом? – вона подивилася на мене з величезним подивом, ніби сумнівалася, чи це дійсно я. Мені раптом стало зрозуміло, звідки в мене неприязнь до котів. 

– З учорашнього вечора, – сказав я з убивчим спокоєм. Розмова вже починала мене дратувати. – Не виганяти ж його! 

– Мене вражає твоя легковажність, синку! – сказала маман, прискіпливо на мене глянувши. – Може вже час створити власну сім’ю?! 

– Мам, мені здається, чи я це вже десь чув? – цього разу я вирішив не дати мамі розвинути її улюблену тему. Бажання залишити тварину у себе лише свідчить про потребу піклуватися про інших, а ти ніяк не хочеш цього визнати! – вона намагалася добирати слова і при цьому стримувати роздратованність, але в неї це погано виходило. 

– Схоже, завести кота – це стеля, в яку ти уперся? – чи то запитала чи то констатувала мама «залізним» голосом після короткої паузи. 

– Схоже, що так! – я склав руки на грудях, натякаючи, що більше не хочу  говорити на цю тему.