Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей"

такий обід, щоб заповнити порожне місце, і я відразу зрозумів, що ті обіди куди кращі за звичайні, які Дженкінси влаштовують для скромніших гостей),- тож у кого, хоч би який він був доброзичливий, не виникне питання: як ті Дженкінси влаштовують свої справи? Бо й справді - хто такий Дженкінс? Усі ми знаємо, що він службовець Департаменту Мотузки й Сургуча, де одержує тисячу двісті фунтів на рік. Може, в його дружини є має­ток? Якби то! Міс Флінт - одна з одинадцяти дітей дріб­ного землевласника в Бакінгемшірі. Від своєї родини вона має хіба що індика раз на рік, на різдво, і за це повинна утримувати двох чи трьох сестер у мертвий сезон та году­вати братів і давати їм притулок, коли ті приїздять до міста. Як же Дженкінс вирівнює свій бюджет? Я хочу спитати те, що повинен спитати кожен із його приятелів: як він і досі не потрапив до рук охоронців закону і навіть повернувся (чим усіх здивував) минулого року з Булоні?

«Я» тут введене для уособлення світу взагалі - це місіс Гранді 3 в приватному колі кожного шановного читача, який, безперечно, знайде серед своїх знайомих таких, що живуть хтозна за що. Я не сумніваюся, що ми всі випили чимало келихів вина за здоров’я гостинного господаря, дивуючись, як він у біса за те вино заплатив.

Через три або чотири роки після приїзду з Парижа, коли Родон Кроулі з дружиною поселилися в маленькому затиш­ному будиночку на Керзон-стріт у Мейфейрі, навряд чи серед численних друзів, які втішалися їхніми обідами, знайшовся б хоч один, що не ставив би собі про них такого запитання. Романіст, як ми вже зазначили, знає все. І ос­кільки я можу розповісти публіці, як Кроулі та його дру­жина жили без ніякого прибутку, то звертаюся з прохан­ням до газет, що мають звичку наводити цитати з різних сучасних їм періодичних видань, не передруковувати по­даних нижче точних відомостей і розрахунків, з яких я, перший їх відкривши і витративши на них певні кошти, хочу отримати зиск.

«Сину мій,- сказав би я, коли б доля благословила мене сином,- виявивши хоч крихту допитливості й постійно спілкуючись з людиною, ти можеш дізнатися, як їй ща­стить добре жити, не маючи за душею жодного пенні. Але краще тримайся якнайдалі від такого джентльмена і кори­стуйся відомостями з другої руки, як ти користуєшся логарифмами, бо обчислювати їх самому вийде, їй-богу, тобі дорожче».

Отже, не маючи ніякого прибутку, Кроулі з дружиною протягом двох чи трьох років, про які ми можемо розпо­вісти тільки дуже коротко, жили в Парижі щасливо й приємно. В цей час Кроулі залишив гвардію і продав свій патент. І коли ми знов зустрічаємося з ним, тільки вуса та звання полковника на візитних картках свідчать про те, що він служив у війську.

Ми вже згадували, що Ребека, тільки-но опинившись у Парижі, посіла дуже помітне, ба навіть чільне місце у сто­личному товаристві і її радо приймали в багатьох домах французької аристократії, яка повернулася з вигнання. Англійці з вищих кіл, що жили в Парижі, теж упадали коло неї, обурюючи тим своїх дружин, які терпіти не могли цієї вискочки. Протягом кількох місяців салони Сен-Жерменського передмістя, 4 в яких вона забезпечила собі місце, і блиск нового двору, де її радо приймали, зачаровували й, мабуть, п’янили трохи місіс Кроулі, бо в пору цього, тріумфу вона схильна була навіть гордувати деким - переважно молодими військовими, з яких в основному складалося товариство її чоловіка.

Натомість полковник збуджено позіхав серед герцогинь і поважних придворних дам. Ті старі торби, граючи в карти, зчиняли такий гвалт за кожну п’ятифранкову монету, що полковник Кроулі не хотів марнувати з ними час за граль­ним столом, їхньої дотепності він не міг оцінити, бо не знав французької мови. «І не набридне Бекі,- дивувався він,- щовечора робити реверанси всім тим принцесам!» Врешті він перестав їздити з Ребекою на ті вечори й повер­нувся до своїх звичайних розваг серед добрих друзів, ви­браних на свій смак.

Кажучи, що хтось добре живе невідомо за що, ми вжи­ваємо вислів «невідомо за що» на означення чогось невідо­мого нам; просто даємо зрозуміти, що не знаємо, як та людина покриває свої видатки. Що стосується нашого при­ятеля полковника, то він мав великий потяг до всяких азартних ігор і, оскільки йому весь час доводилось оруду­вати картами, костями чи більярдним кийком, він оволодів ними, певна річ, набагато краще за тих, хто лише при нагоді брав їх у руки. Орудувати більярдним кийком - це все одно що орудувати олівцем, флейтою чи рапірою: їх не можна опанувати зразу; тільки постійні вправи й напо­легливість у поєднанні з природним хистом дають змогу досягти майстерності в цій справі. І Кроулі з блискучого аматора став справжнім майстром більярду. Як у великого полководця, його геній виростав разом з небезпекою, і, коли щастя відверталося від нього протягом усієї гри і проти нього починали битися об заклад, він з дивовижним хистом і сміливістю раптом робив кілька спритних ударів, що міняли хід гри, і врешті здобував перемогу, вражаючи всіх, тобто тих, хто не знав його стилю. Бо ті, хто знав його, були обережні, коли ставили гроші проти гравця, наділе­ного таким самовладанням і такою блискучою, неперевершеною майстерністю.

У карти він грав так само чудово, хоч на початку вечора весь час програвав, ходив дуже неуважно й робив такі помилки, що новачки часто схильні були недооцінювати його хист. Та коли після кількох невеличких програшів він розворушувався, ставав обережніший, усі помічали, що гра його зовсім мінялась, і тепер уже можна було з пев­ністю сказати, що, перше ніж скінчиться вечір, він розіб’є свого суперника вщент. І справді, дуже мало було таких, що могли похвалитися виграшем у Кроулі.

Успіх не зраджував йому, тож не дивно, що заздрісники й переможені часом відгукувалися про нього дуже й дуже неприхильно. І як французи казали про герцога Веллінг­тона, який ніколи не зазнавав поразок, що лише збіг щасливих обставин забезпечує йому перемогу,- навіть до­пускали, що він зшахрував під Ватерлоо, тому й виграв цю останню велику ставку,- так і в Англії, в штаб-квартирі гравців, пішли розмови, що незмінні успіхи полковника Кроулі можна пояснити тільки нечесною грою.

Хоч на той час у Парижі до послуг гравців були вже заклад Фраскатті