Читати книгу - "Відгуки, Леся Українка"

я б не знала ні туги, ні жалю.

18.07.1900

Талого снігу платочки сивенькії,

дощик дрібненький, холодний вітрець,

проліски в рідкій травиці тоненькії,

се була провесна, щастя вінець?

Небо глибокеє, сонце ласкавеє,

пурпур і злото на листі в гаю,

пізніх троянд процвітання яскравеє

осінь віщує - чи то ж і мою?

Що ж, хай надходить! мене навіть радує

душного літа завчасний кінець;

провесни тільки нехай не нагадує

дощик дрібненький, холодний вітрець!

11.08.1900

Минаю я, було, долини, й гори,

і моря гучного непевнії простори,

чужі краї обступлять навкруги,

захопить ніч; на горах чорні тіні,

на морі хвилі, тумани в долині

здаються наче справді вороги.

І серце, хоч і звикле до блукання,

до чужини, до вічного змагання,

чогось, бувало, плаче в тій порі,

немов дитина, в темряві забута,

немов людина, у тюрму замкнута,

аж поки очі не знайдуть зорі,-

тоді затихне плач… І я дивую,

чим серце втішилось? - що золотую

маленьку цяточку вгорі знайшло?

Та що ж йому по тім далекім світі?

Він, може, сам давно погас в блакиті,

поки сюди те проміння дійшло,

погас отак, як тії мрії перші,

як молоді думки, давно померші,

що розбудили вперше дух в мені…

Так що ж! нехай те все давно минуло,

а серце любить, поки не заснуло

те світло, що живе і без зорі.

Кімполунг, 20.06.1901

Гей, піду я в ті зелені гори,

де смереки гомонять високі,

понесу я жалі одинокі

та й пущу їх у гірські простори.

Кину свої жалі

на зелені галі,

пущу бором свою тугу,

чи не знайде другу…

Кімполунг, 19.06.1901

Хочеш знати, чим справді було

те, що так колись пишно цвіло,

що на серце наводило чари,

світ вбирало в злотисті примари,

те, що сяло, мов чистий кришталь,

а безжалісне й гостре, мов сталь.

Приторкнутись ти хочеш близенько,

придивитись до нього пильненько,

скинуть з нього покраси й квітки,

одрізнити основу й нитки,-

адже часом найкраща тканина

під сподом - просто груба ряднина.

Залиши! се робота сумна,

не доводить до правди вона.

Глянь, смереки зеленії коси

повбирались у ряснії роси.

Не питай, чи то справді роса

самоцвітна, всесвітня краса,

чи то, може, те сонце здурило,

в лелітки дощ холодний змінило,

або, може, то хитрий вітрець

з марних крапель сплітає вінець,

або, може, то винна смерека,

що показує росу здалека…

Буркут, 10.08.1901

Темна хмара, а веселка ясна.

Що ти робиш, дівчино нещасна?

Ореш тугу, сієш на ній смуток,

схаменися, який з того скуток!

Тож не зійде рута

на твоїй ріллі,

а зійде отрута,

жалі не малі.

Хай би туга облогом лежала,

а ти б собі пшениченьку жала.

А в пшениці то мак, то волошки

закрасили б роботоньку трошки.

Ой хто займе постать,

жни та обжинайсь,

як надійде хмара,

то й не оглядайсь!

Буркут, 12.08.1901

Ой, здається - не журюся, таки ж я не рада,

чогось мені тяжко-важко, на серці досада.

Ой кину я ту досаду геть на бездоріжжя,

зійшла моя досадонька, як мак серед збіжжя;

а я той цвіт позриваю та сплету віночка,

кину його, червоного, в воду до поточка:

пливи, пливи, мій віночку, до самого моря,

може, буря тебе втопить, чи не збудусь горя.

Ой розбила вінка буря, таки ж не втопила,

а від нього синя хвиля геть почервоніла.

Гірка вода в синім морі, гірко її пити;

чом я свою досадоньку не можу втопити?

Буркут, 20.08.1901

Ой піду я в бір темненький, там суха смерека,

як розпалю ясну ватру, видно всім здалека.

Запалала при смереці смолова ялиця;

горить моя досадонька, мов сухая глиця.

Розбуялась досадонька з вогнем на просторі,

розсипала палкі іскри, мов яснії зорі.

Як упаде з гори іскра, наче з неба зірка,

та як влучить в саме серце,- доле ж моя гірка!..

Лежи ж тепер, досадонько, тут у серці тихо,

буду тебе колихати, чи не присплю лихо.

Притулишся до серденька, мов дитина рідна,

буде тобі з мого серця колиска вигідна:

що раз вдарить кров живая, колиска шибнеться…

Ой спи, дитя, вдень і вночі, поки серце б’ється!..

Буркут, 20.08.1901

Колись давно, під сонцем полудневим,

Серед мовчазної розлогої пустині

І розпачливо-мертвого простору

В душі раба, що зріс в тяжкій неволі,

Вродилась мрія і запанувала

Над ним, своїм творцем, потужно й міцно,

Міцніш від влади сильних фараонів.

І наказала мрія взяти камінь

З гарячих скель лівійської пустині

І з нього витесать дивну подобу

На вічну