Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

- Що ж там таке? кажи вже, не мороч моєї голови! Про яку це ти Хiврю плещеш?

- Про жiнку того сучого сина, щоб йому... нi добра, нi жит­тя!..

- Кого?

- Остапа...

- Чи ти не збожеволiла, дочко?

- Поневолi збожеволiєш, коли таке...

- Мотре! не тумань ти моєї голови: розкажи по-лю­дсь­ки - що там таке?

- Отой волоцюга, блудяга... покинув да Дону жiнку з дi­тьми... приплiвся сюди на мою голову... Господи! i за що ти мене отак караєш на сiм свiтi? - скрикнула Мотря i зно­ву залилась сльозами.

Тепер тiльки Оришка розiбрала своє лихо. Образа, го­ра тяжкої образи дочки, людськi поговори та смiхи, - все ра­зом пiднялось у головi матерi, налягало їй на старе сер­це важким жалем... Вона глянула ще раз на Мотрю, поступил­ася назад, простогнала, сiла мовчки на пiл, узя­вшись холо­дними руками за крайню дошку, щоб не впасти. Старе тiло тремтiло, колихалося, стара голова не здержувалась на в'язах - хилилася на груди. Оришка бо­лiсно пiднiмала її i тяжко стогнала... Мотря не пере­ставала плакати" Гiркий її плач, стогнання матерi зли­валися вкупу, носилися по хатi, слались по бiлих стiнах. I темнiли вони для дочки й для матерi; здавалась темною хата, й свiт що вривався у вiкна, чорнiв у вiччю в них... I стояла в темнотi тiй ще темнiша доля їх - чорна, темна, страшна, з худим, з'їденим нуждою лицем, з злими од го­лоду очима... Таке лихо скоїлось перед обiдом. Страва давно стояла у печi: ще як у волость iшла Мотря, то засу­нула, щоб упрiвала. Тепер нiхто й не згадав про неї. Горе без страви нагодувало обох. Нiхто з них не кидався до пе­чi. Обидвi навiть забули про обiд.

Так день настав, так i минув. Одходячи на спокiй, сонце обдало землю блискучим промiнням; земля на прощання усмiхнулася - i потемнiла. Спустилася нiч; ви­кликала собi на втiху зорi; викотився з-за гаю мiсяць - i став оглядати околицю... Усе кругом спало, мов зача­роване, в тихiм забуттi теплої ночi, - не спав тiльки один соловейко, виспi­вуючи в зеленiм садочку свою любу пi­сню, - та не спало ще лихо в Орищинiм та в Мотринiм серцi... Завело i воно свою пiсню - гiрку, журливу, безнадi­йну... I не розходилась та пi­сня по свiту, не окликала­ся луною в лузi, як соловейкова, а, як важкий камiнь, налягала на душу, морочила голову цi­лим роєм темних гадок, пекла серце нерозважною тугою... Мотря й Ори­шка не спали, не плакали, - тiльки то одна, то друга зiтха­ла... I вiдкiля це лихо взялося? i чого воно до них вчепи­лося? чим була Мотря Остаповi?.. чим вона .тепер остала­ся?.. Мотря й Оришка роздумували, розгадували... Жiнка жонатого чоловiка? покритка-дiвка?.. Нi жiнка, нi дi­вка, а замужня вдова... Грiх перед богом, - чим його замоли­ти? Сором перед людьми, - чим його змити?.. А ще ж, мо­же, i каратись за це прийдеться - хоч не на сiм, то на тiм свi­тi... Непевний той Остап, - вiн щось лихе, страшне... Страх справдi пiсля таких думок закрадався їм в душу - i во­ни обидвi тихо молилися.

Як не мучились вони цiлу ту нiч, що вже не думали, а все-таки не видумали нiчого для себе утiшного.

Не вигадали поради й волоснi. Судили, рядили - та окру­ж­ному, а окружний- та губернаторовi. Пiшли писати та одписувати...

Незабаром наїхало в село чиновного панства. Питаю­ть-розпитують, пишуть-записують. Натерпiлася стра­ху Мо­тря од тих хитрих спросiв та переспросiв; на­бра­лася горя Оришка, глядя на свою дитину.

А в селi - тiльки й мови, тiльки й речi, що про Хруща. На­че все на свiтi для Пiсок провалилося, один Хрущ зо­стався, а через Хруща - й Мотря... Хто її зроду не знав, - став допитуватись: де вона й що вона. Не можна Мотрi нi­куди очей показати, щоб на неї пальцями не тикали. Вий­де Мо­тря на вулицю, - малi дiти слiдком за нею; порається Мо­тря на вгородi, - бачить: двi жiнки стоять коло ти­ну, ди­вляться на неї й перешiптуються. Немає Мотрi спо­кою i в церквi: i там її не спускають з очей.

- Ото... ото вона! низенька, чорнява... чорним платком го­лова пов'язана, - чує Мотря позад себе в бабинцi.

- Ото чорнява, що хреститься?

- Еге ж, еге... Ото вона сама... за жонатого замiж пiшла.

Чує Мотря, та боїться озирнутись: їй чогось соромно, страшно. Вона впаде навколiшки, приникне головою до помосту, - шепче молитву щиру, просить у бога ласки, од-мо­лює свiй грiх - i разом сльози ковтає.

Тодi тiльки люди трохи забули про Хруща, як жнива на­стали. Свої клопоти, праця, утома трохи зацiпили язи­ки людськi.

Коли це - перед другою пречистою ведуть Хруща у ла­нцюгах через Пiски. Як зачули люди, то за малим не все село вибiгло з хати, мов на ведмедя, дивитись. "Хрущ!.. Хрущ iде!.. Хруща... Хруща ведуть!.." - викрикують з усiх бокiв по селу. I бiжить на Хруща дивитись старе й ма­ле.

Повели Хруща у Гетьманське; засадили в тюрму за за­лiз­нi штиби; давай випитувати та розпитувати. Пiдня­лися знову спроси та переспроси... Зовсiм загубила спокiй Мо­тря: водять її то в город, то з города... А тут - друге ли­хо: Мотря почула - щось заворушилось пiд серцем...

Помiтили люди - та як у дзвiн задзвонили:

- Чи чули?.. - питає молодиця другу, стрiвши на улицi. - Завагiтнiла...

- Чула, серденько, чула... I скажiть: од такого!!

- Це вже, видно, не перед добром, моя матiнко!.. Чи не кi­нець, бува, й вiку швидко буде... Там: торiк хвостата зо­ря свiтила, а се знов проява якась вирискалась...

- I я кажу: не перед добром таке на свiтi коїться! Та як пi­дуть отак цокотати, - не переслухаєш. А пiд недiлю або свя­то збереться де-небудь чоловiкiв купа, надiйдуть жі­нки, парубки, дiвчата - назбирається чимала юрба лю­дей, то й давай перетирати на зубах у сотий раз того чу­дного Хруща. Аж ось - не знать звiдкiль узялась на селi чут­ка, що вiн нi Хрущ, нi Притика, а прямiсiнько-таки Iван Вареник - крiпак пана Польського, що панував у Пi­сках.

Така чутка збила з пантелику судових i громаду. Що з ним робити? Як тепер його судити? Кинулись до пана, - пан одсахнувся: робiть, мов, з ним, що хочете, як знаєте... То­дi громада розв'язала дiло. Як