Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Лихі люди, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Лихі люди, Мирний"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лихі люди" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 20
Перейти на сторінку:
як ті мос­калі, пос­хоп­лю­ва­ли­ся, ста­ли.

- Сідайте, - ска­зав учи­тель.


Мов що глу­хо ла­ма­ло­ся-опус­ка­ло­ся: то шко­лярі сіда­ли.


- А ось і твоє місце, - ска­зав учи­тель, вка­зу­ючи йо­му на пе­ред­ню ла­ву. Він пішов і сів.


- Учіться ж, - мо­вив учи­тель, ви­хо­дя­чи ра­зом з батьком із шко­ли.


Тільки що учи­тель за поріг, як зно­ву не­са­мо­ви­тий крик та га­лас підняв­ся з усіх боків. "Бе, а-ба, ве, а-ва", "і очис­ти мя од всякія сквер­ни", - роз­да­ва­ло­ся то там, то там. "Посу­нься!" - крик­нув хтось. Десь щось стук­ну­ло, пис­ну­ло. Ско­ро по­ба­чив Пет­русь, як два хлоп­чи­ки зче­пи­ли­ся би­тись. "Не лізь!" - "Ли­сич­ка, ли­сич­ка!.. Зай­чик!.. Вов­цю­га!"! пішов ви­крик по всьому класі: пе­ре­ки­да­ли­ся прізвиська­ми з усіх боків. Пет­русь сидів і, ди­ву­ючись, по­вер­тав го­ло­ву то в ту, то в дру­гу сто­ро­ну.


- Хто се? - роз­да­лось ко­ло йо­го ву­ха. Пет­русь ог­ля­нув­ся: два хлоп­чи­ки йо­го літ сиділи на одній з ним лаві - один чор­но­го­ло­вий, дру­гий біло­го­ло­вий - і пе­решіпту­ва­лись між со­бою.


- Не знаю, - од­ка­зав чор­но­го­ло­вий.


- Новичок? - зно­ву за­пи­тав біло­го­ло­вий.


- Новичок. Ото йо­го батько, що при­хо­див з учи­те­лем.


- Хто ти та­кий? - за­пи­тав Пет­ру­ся біло­го­ло­вий. Пет­русь зля­кавсь і по­су­нув­ся від їх.


- Не зай­май, - ра­яв чор­но­го­ло­вий.- Ще розк­висне, учи­телеві по­жаліється.


- Хто?! - крик­нув біло­го­ло­вий, і зе­лені йо­го очі уп'яли­ся в Пет­ру­ся. - Ти тільки мені бу­деш що ка­за­ти вчи­те­леві, то - ди­вись! - І, по­ка­зу­ючи ку­лак, шпар­ко за­мах­нув­ся ним. Ко­ли б не одс­ко­чив Пет­русь, так би ду­хо­пе­лик і влип у йо­го спи­ну! Пет­русь поспішив од-ско­чи­ти, хоч так пор­вав­ся, що аж упав з ла­ви до­до­лу… Гук роз­дав­ся по хаті.


- Тю-у-у-у! - скрик­нув хтось.


- Новичок упав! но­ви­чок упав! - І всі ки­ну­ли­ся до Пет­ру­ся, обс­ту­пи­ли йо­го, підве­ли.


- Чого ти упав?- спи­тав йо­го ви­со­кий, мор­да­тий хло­пець з чор­ним ли­цем.


Петрусь тру­сивсь, а не пла­кав. Він гля­нув кру­гом: між шко­ля­ра­ми не вид­но бу­ло біло­го­ло­во­го з зе­ле­ни­ми очи­ма.


- Хотів би­ти ме­не… - од­ка­зав Пет­русь мор­да­то­му.


- Хто?


Зелені очі заіскри­ли між шко­ля­ра­ми.


- Отой, - ука­зав Пет­русь.


Як звірю­ка ки­нув­ся мор­да­тий на біло­го­ло­во­го. Білоголо­вий тремтів, одс­ту­пав­ся.


- Я йо­го не бив… їй-бо­гу, не бив! Він бре­ше.


- О-о, жаб'ячі очі!- гук­нув мор­да­тий.- А гу­соч­ки хоч? Ка­жи, да­ти?


- Їй-богу, я йо­го не бив, - про­хав­ся той. Мит­тю ру­ка мор­да­то­го опи­ни­ла­ся на білій го­лові… хрусь!- і відля­сок пішов по хаті.


- Ай! - скрик­нув біло­го­ло­вий, і йо­го зе­лені очі за­ли­ли­ся слізьми.


- За що ти б'єшся, бісо­ва вед­ме­да? Я бу­ду вчи­те­леві жалі­тись, - пла­кав біло­го­ло­вий. Пет­ру­севі жаль йо­го ста­ло.


- Ні, він ме­не не бив, він тілько наміряв­ся ме­не вда­ри­ти, та я од­су­нув­ся.


Білоголовий пішов за дош­ку, що сто­яла в кінці ха­ти, пла­чучи. Мор­да­тий прис­ту­пив до Пет­ру­ся.


- Як те­бе зо­вуть? - спи­тав.


- Петро.


- А про­зи­ва­ють?


- Телепень.


- Слухай же, Те­ле­пень; тільки хто бу­де те­бе зай­ма­ти, за­раз мені ка­жи. Я йо­му дам! Учи­те­леві тілько не хва­ли­ся.


- Ні, я учи­те­леві не бу­ду ка­за­ти.


- То то ж, гля­ди. А гроші в те­бе є?


- Ні, не­має.


- Фью-у! - мор­да­тий свис­нув. - Тут не­має, а мо­же, до­ма є?


- Дома є.


- Принеси завт­ра, я по­див­лю­ся які. Пет­русь не знав, що одка­за­ти.


- Так при…


Тут са­ме по­ка­зав­ся на по­розі учи­тель. Усі по­рос­ну­ли по місцях. Мор­да­тий мов крізь зем­лю про­ва­лив­ся.


Коли сів Пет­русь на своє місце, то біля йо­го сидів уже біло­го­ло­вий і ве­се­ло ди­вив­ся своїми зе­ле­ни­ми очи­ма на учи­те­ля. У хаті ста­ло так ти­хо, що чуть, ко­ли і му­ха проле­тить. Ко­ли-не-ко­ли роз­дасться луск ла­ви або глу­хий по­во­рот ко­го з шко­лярів.


- Білоброві урок! - ска­зав учи­тель.


Школяр з зе­ле­ни­ми очи­ма підвівся і по­чав ка­за­ти урок. Неш­вид­ко, роз­тя­га­ючи, чи­тав він йо­го, за­ти­на­ючись то на то­му, то на дру­го­му місці. Так підсліпий дяк чи­тає панахи­ду­, хму­ря­чись і роз­тя­га­ючи сло­ва. Сум­но, сон­но… Щось десь стук­ну­ло, на­че упа­ло. Роз­дав­ся регіт.


- Хто то? - грізно спи­тав­ся учи­тель. Один з шко­лярів під­вівся і ска­зав, що то Ґудзь зас­нув і, сон­ний, по­су­нув­ся з ла­ви.


- Ґудзь! - обізвав учи­тель.- Сю­ди. Не­ве­лич­кий хлоп­чик, з сон­ни­ми зля­ка­ни­ми очи­ма, з жов­тим у пля­мах ли­цем, ви­йшов на­се­ред ха­ти. Учи­тель гля­нув - і вка­зав пальцем на долівку. Ґудзь сто­яв, мов йо­го при­бив хто гвіздком.


- Накарачки, ско­ти­но! - гук­нув учи­тель. Ґудзь упав нав­ко­люш­ки… І зно­ву ти­хо, і зно­ву урок…


- А-а-а-а! - позіхнув хтось.


- Хто то?!- зно­ву гук­нув учи­тель. Усі ог­ля­ну­лись, шукаю­чи­ ви­ну­ва­то­го.


- Хто то?! - ще грізніше гук­нув учи­тель. Як у рот во­ди наб­ра­ли.


- Жук! - клик­нув учи­тель.


Високий мор­да­тий шко­ляр підняв­ся з-за послідньої ла­ви.


- Ти?- визвіривсь учи­тель.


- Що та­ке? - спитав Жук.


- Ти не чув? Не чув?! - мов ужа­ле­ний, скрик­нув учи­тель. - Те­ле­пень! Пет­русь підвівся!


- На лінійку, дай то­му ве­ли­кан­тюзі на­пальків і ска­жи йо­му, чо­го він не чув.


Очі всіх уп'яли­ся у Пет­ру­ся, а він сто­яв і не знав, що йо­му ро­би­ти: чи учи­те­ля пос­лу­ха­ти, чи про­ва­ли­ти­ся крізь зем­лю.


- Чого ти стоїш? На! - ска­зав учи­тель. Пет­русь поблід, скри­вив­ся.


- Чого ти кри­виш­ся? На, ка­жу! Пет­русь за­лив­ся сльоза­ми… Як йо­му сво­го не­давнього зас­туп­ни­ка та би­ти?


- Дурний!- сказав учи­тель.- Сідай. Шестерний! Невелич­кий і юр­кий, як ми­ша, хлоп­чик пірнув під ла­ву і мит­тю опи­нивсь біля учи­те­ля.


- Гарячих, Кос­тян­тин Іва­но­вич? - спи­тав він, бе­ру­чи від учи­те­ля лінійку.


Регіт, як га­ля­чий клекіт, зірвав­ся.


- Гарячих… Тих­ше! Шестірний побіг до Жу­ка.


- Я не ви­ну­ва­тий, Кос­тян­тин Іва­но­вичі - ба­сив Жук, - я ні­чого не чув.


- Держи ру­ку! - скрик­нув Шестірний і хи­жа радість за­горіла­ся в очах ма­лого.


Жук нас­та­вив ру­ку. Шестірний за­мах­нув­ся; Жук од­хо­пив ру­ку - лінійка уда­ри­лась об лав­ку і за­зиз­ча­ла. Усі засміяли­ся. Зло нев­дачі скри­ви­ло лич­ко ма­ло­го: що­ки по­чер­воніли, ніс роз­дав­ся, очі - на­су­пи­лись-по­зе­леніли.


- Держи! - гук­нув він і вхо­пив Жу­ка за пальці. Трісь-лясь!


- Ай!..


Петро Фе­до­ро­вич ки­нув­ся, схо­пивсь. У го­лові йо­го ще сну­вав сон свої візе­рун­ки, пе­ред очи­ма ще ма­ня­чи­ла ма­на: він ба­чив Жу­ка, кот­рий ху­кав на наб­ряк­лу, по­синілу ру­ку; сльози на очах йо­го тремтіли, тоді як радість світи­ла в очах Шестірно­го. Йо­му жаль ста­ло Жу­ка - здо­ро­во­го, чор­но­го, мор­да­то­го. І сер­це у йо­го ста­ло, ко­ли він гля­нув на Шестірно­го - ма­ло­го, зло­го. Він зля­кав­ся йо­го - і зат­ремтів. Сон, як дим, зняв­ся, зник.


І зно­ву він один у сирій сірій хаті; ліжко під ним; у кут­ку сто­лик, на кот­ро­му ле­жав хліб і ще щось з їжі; а вгорі вікно, пе­ре­ви­те залізни­ми шта­ба­ми, ди­ви­ло­ся на йо­го, як тем­ний рот яко­гось страш­но­го звіра з гост­ри­ми іржа­ви­ми зу­ба­ми.


Петро Фе­до­ро­вич пізнав, де він - по йо­го га­ря­чих жи­лах і хо­лод пробіг.


День

1 ... 4 5 6 ... 20
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лихі люди, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лихі люди, Мирний"