Читати книгу - "Точка зору, Шукшин Василь"

Ти мені що казав? "Мамо, це славні люди, хоча вони й артисти. Але це не вина їхня, а біда". Ти казав…

Батько Жениха: — О-о!

Батько Нареченої: — Все зрозуміло.

Мати Нареченої: —Ая-яй!

Дід: — Ну, звичайно!

Наречена: — Та-ак!

Незрозуміло хто: — Та-ак;..

— А я ж бо знала, — вела далі Мати Жениха, — що один з цих молодиків розлучився з жінкою, у другого — догана по громадській лінії за грубощі з начальством… І хоч би скільки він казав, що це несправедлива догана, я не вірила. Несправедливих доган не буває…

Жених стояв білий, як папір. Він подивився на Невідомо кого.

— Толику, скажи їм, що це непогані люди… Скажи хоч що-небудь!

— Я не хочу з тобою розмовляти! — відрізав Толик. — Я більше тобі не друг. Ти щойно казав про боротьбу з байдужими — ти брехав! Ти не тільки не впізнаєш Загогулькіна, ти наїдеш на нього власною "Побєдою". Ти роздушиш його! Подумай про те, що з тобою сталося сьогодні, зрозумій, поки не пізно, що ти стоїш над прірвою в житі. Ти казав, що не треба оголошувати розірвані шлюби в газетах, ти знову брехав: їх давно не оголошують. Ти забрехався!

— Люди пізнаються на крутих поворотах, — суворо сказав Дід, — Я не випадково повів мову про матеріальний, так би мовити, бік діла. Коли він казав про чотири компоненти, в його словах відчувалась якась невпевненість, він весь час щось замовчував. Мене не обдуриш, хлопче! Я розкушував екземпляри складніші, й мені шкода вашого батька й вашу матір: не велика радість мати такого сина.

— Я усвідомив, товариші, — жалюгідно забелькотів Жених. — Мені дуже соромно. Мені… я… Мені так важко зараз… — Він скривився, стримуючи мимовільні сльози… Махнув рукою й швидко вийшов, не попрощавшись.

— Нічого, в нього є ще час стати справжньою людиною, — так само суворо сказав Дід. — Допоможіть йому, не залишайте сьогодні його самого.

— Який жах! — проголосив Батько Жениха. — Який жах!.. До побачення!

— Ось до чого доводить лиха компанія, — сказала Мати Жениха. — До побачення.

— До побачення.

— До побачення.

— На все добре, — сказав Дід. — Попильнуйте сьогодні за ним. Заберіть із його кімнати всі ножі, виделки — взагалі, гострі предмети. Та особливо чорнило — не допустіть, щоб він писав занепадницькі вірші.

Мати Жениха й Батько Жениха пішли. Тут на середину кімнати вийшов Незрозуміло хто (Толик).

— Миколо Арсеновичу, й ви, Анно Іванівно, й ви, Арсене Назаровичу… — Голос Толика ледь тремтів. — Одне слово, я прошу руки вашої дочки і внучки. Вибачте за зухвальство.

Мати Нареченої:—Як?

Батько Нареченої:— Як?

Дід — Як?

— Я давно люблю Катрю. Та я знав, що вона дружить із цим… Я не хотів завадити їхньому щастю.

— Це бла-агородно, хлопче!

— Я на останньому курсі філологічного факультету — вивчаю мову древніх арабів. Захищаю диплом і їду на Крайню Північ. Багатьом це може здатися дивним — еге ж, навіщо? Я не впевнений, що моє знання давньоарабської мови знадобиться в суворій тундрі.

— Нічого в цьому дивного нема! — вигукнув Дід. — Це бла-агородно.

— Я поки я живу в гуртожитку, голий, як коліно, за душею — ні копійки. Все — в майбутньому. Якщо вас це непокоїть, скажіть відразу — я напишу на вас фейлетон.

Що ви! — скрикнув Батько Нареченої. — Кого це може непокоїти?

— Але зважте, діти мої, сімейне життя, та ще в умовах тундри… — Мати Нареченої знову схлипнула.

— Браво, хлопче! — знову вигукнув Дід. — Я колись теж так починав.

— Толику!.. Толику!.. — Наречена кинулась до Толика. — Я завжди за тебе голосувала!..

Чарівник узяв гілочку в Оптиміста, повів нею — стіна житла зімкнулась.

— Я вагаюсь, молоді люди, — сказав він. — Ось що: у мене є заступник із оргпитань, я попрошу його побесідувати з вами, він дока в цих ділах. Потім вирішимо. — І Чарівник щез.

А Песиміст і Оптиміст знову засперечались.

— Ти кретин, — сказав Песиміст.

— Ні, це ти кретин, — відповів Оптиміст.

— Ти — екзальтована коняка!

— Покидьок!

— Зараз я тебе битиму!

Тут вони стали битися. Прибігли люди, розборонили їх. Прийшов міліціонер:

— У чому справа, громадяни?

Оптиміст показав на Песиміста:

— Ось цей тип спотворив картину життя!

— Пі, це ти спотворив!

— Ні, ти!

— Ні, ти!

Міліціонер бачить, що вони так і не дійдуть спільної згоди, хотів узяти їх із собою, але тут підскочив Хтось, кривий та меткий, і сказав, що він усе з'ясує.

Прийшли в якесь приміщення.

Песиміст злякався, Оптиміст — також: їм не сподобалось приміщення.

— Посидьте поки що тут, нікуди не йдіть, — сказав Хтось, а сам пішов.

— Давай укладемо поки що мир, — запропонував Песиміст.

— Давай, — згодився Оптиміст.

— Що робити?

— Не знаю.

— Ех, ту б чарівну гілочку сюди! — зітхнув Песиміст.

— У мене є один листочок від неї, — сказав Оптиміст. — Коли старий дав мені гілочку, я непомітно зірвав один.

— Давай його сюди! — ревнув Песиміст.

— Ти бач який!

— Давай так: кого першим викличуть, той візьме з собою листок, — запропонував Песиміст. — Треба, щоб там нас зрозуміли. Без листочка не зрозуміють. Давай?

— Давай, — згодився Оптиміст. Він був великодушний хлопчина.

Першим викликали Песиміста. Оптиміст непомітно сунув йому листок із чарівної гілки.

Тільки-но Песиміст ступив на поріг кабінету, як у кабінеті все насупилось, і Хтось в одну мить з доброго, моторного обернувся на якогось лютого Малюту Скуратова, нервового й пильного.

— Кажи, покидьку, що сталось?! — гаркнув він. — Тільки не крути тут.

— Я висловлював свої погляди на життя. Я впевнений… Я стверджував…

— Коротше!

— Я висловлював погляди… Я стверджував…

— Коротше!

— Я висловлював погляди…

— Коротше! Крадеш?

— Я б попросив…

— Я тебе зараз попрошу! — Хтось підвівся, наблизився до Песиміста і заходився його обшукувати — Де ніж?

— Нема.

— Де ніж, я тебе питаю?!

— Нема.

Хтось ударив Песиміста в щелепу.

— Де ніж?

Песиміст заплакав:

— Я не краду, я належу до філософської групи.

Хтось пильно подивився на Песиміста, сів, приготувався писати.

— Чим займається група? В якому районі орудує? Хто ватажок? Відповідати швидко й точно.

— Я — мислитель.

— В чому полягають твої обов'язки?

— Я думаю. Я наче розтинаю дійсність і відкриваю…

— Де ніж?

— Я в думках розтинаю!

Хтось тицьнув Песиміста в живіт:

— Де ніж?

Песиміст знову заплакав:

— У мене нема ножа. Я головою розтинаю…

Хтось стояв у здивуванні:

— Ти не темни тут! Ти мене збиваєш!

— Слово честі! Я головою розтинаю, звивинами…

Хтось сів, заходився писати:

— Кажи далі. Все кажи.

— Я вважаю, що найправильніший і найшвидший спосіб пізнання життя — це заскакувати його зненацька, несподівано… Це мій метод. Я кидаюсь на нього стрибками і зриваю всякі запинала…

Хтось дістав із шухляди стола наган, поклав поряд із собою:

— Далі.

— Мене вже нічим не здивуєш. У житті правлять самі негідники й пройдисвіти. Хороших людей нема. Їх вигадують письменники, щоб заробити грубі гроші. Чесних людей теж нема. Всі крадуть, брешуть і ображають одне одного…

Хтось підвівся, наблизився до Песиміста і… потиснув йому руку.

— Дякую. Нарешті я зустрів справжню людину. Вибач, ти видався мені злодієм. Кажи далі, я записуватиму кожне твоє слово і вечорами читатиму.

— Найулюбленіше моє заняття — дивитись у чужі вікна. І що ж я там бачу?! Я бачу там саму свинцеву мерзоту.

— Свинцевої мерзоти не буває, — виправив Хтось. — Бувають — п'яні. В нашому чарівному світі, наприклад, багато п'ють.

— До речі, що це за чарівний світ? Що ви там робите? — поцікавився Песиміст.

— Ми хочемо життя перетворити на казку!

— Так?

— Так!

— Хотів би я знати, як ви це багно перетворите на казку. Бульдозерами, чи що? Засиплете?

— Це не ваше собаче діло! — чомусь раптом розгнівався Хтось. — Ваше діло…

Та тут Песиміст показав чарівний листок.

— Ви забуваєтесь…

— Так, так… Даруйте, захопився. Отож на чому ми зупинились?

— Що життя — багно.

— Багно. До речі, ви не хотіли б піти повчитися на чарівника?

— Навіщо? — здивувався Песиміст.

— Бачте, в цій казці, яку ми хочемо створити, передбачаються… як би це висловитись… представники темної сили, чи що.

— Баба Яга, Змій Горинич…

— Начебто й так, тільки без тієї бридкої суті, яку звикли нести ці тварюки. Так ось, для підготовки цих персонажів…

— Ні, — твердо сказав Песиміст. — Я й далі порпатимусь у бруді, я вигадуватиму нові й нові комбінації відчаю й смутку. Я ніколи не повірю ні в яке світле майбутнє…

Хтось перестав записувати.

— Я це не пишу. Далі.

— Добре. Та я сміятимусь з тих, хто повірить у світле майбутнє. Ось так: "Ка-ка-ка!"

— Чудо! Розумака! Оскар!

— Який Оскар?

— Ну, той… у тюрмі, в Редінгській, забув прізвище…

— Ви облиште, чуєте! — прикрикнув знову Песиміст.

— Мені вже заціпило.

— Нам і так не солодко, а ви ще з натяками тут…

— Які натяки? Облиште ви теж…

— Не треба. Не треба! Не треба! Бо я дам у лоб мармуровою попільницею…

— Годі, — сказав Хтось. — Дякую. Я слухав ваші слова, як музику. Це щось неймовірне!.. Пишіть книжку, юначе, пишіть вірші, робіть що-небудь, чорт вас забирай, але не закопуйте ваш талант. Зачекайте в коридорі, ми потім іще побалакаємо.

Песиміст вийшов з кабінету.

— Ну що? — спитав його Оптиміст.

— Ажур. Ми зрозуміли одне одного: я йому набалакав…

— Давай листок.

— На. Тільки не загуби його. Сміливо гни свою лінію, листок працює.

У кабінет викликали Оптиміста. І тільки-но він увійшов туди, як усе довкола посвітлішало. Хтось перевтілився. Це вже не Малюта Скуратов, і це не меткий, нервовий зам — це спокійний, проникливий добряк, веселий і життєрадісний.

— Сідайте, хлопче, — чемно запропонував він. — Паліть.

— Дякую.

— Так що там у вас трапилось?

— Я хвилююсь і не вмію говорити, але скажу. Я все скажу! — розпалювався Оптиміст.

— Скажіть, скажіть, — Хтось доброзичливо всміхався.

— Я не тільки скажу, я просто не дозволю, щоб усякі скиглії глумилися з життя. Бо життя — де… де наче стометрівка!

— А чому стометрівка? — заперечив Хтось. — Я б сказав: життя — це випроби на рисях. Або краще: біг з перешкодами. Перешкоди, в розумінні — труднощі, ще є, хлопче. Незначні, звичайно, дріб'язкові, та є. Отже?..

— А мене особисто життя кличе, і я лечу. І особисто я не розумію, про які труднощі ви кажете!..

— Ну, ну… я просто пожартував. Який запальний хлопець! Уже й пожартувати не можна!

— Не можна! Не можна так жартувати, ви розумієте?!

— Ну, а якщо, скажімо, юнак або дівчина їдуть у необжиті райони, в Сибір, повинні ж їм сказати, що їх там, окрім усього іншого, чекають і труднощі?

— Ні в якому разі! — вигукнув Оптиміст. — Ми припускаємось великої дурниці, коли попереджаємо про це.