Читати книгу - "Лицедії, Сомерсет Вільям Моем"

— Не намагайтеся бути природними, — казав він акторам. — Сцена для цього не підходить. Сцена — це місце, де грають. Але грайте так, щоб усе здавалось природним.

Джіммі Ленгтон вимагав від своєї трупи напруженої праці. Актори у нього щодня з десятої до другої були на репетиціях, потім ішли додому — вчити ролі й відпочивати перед вечірньою виставою. Він тероризував їх, він кричав на них, він знущався з них. Він платив їм надто мало. Та якщо вони добре виконували якусь зворушливу сцену, він ридав, мов дитина, і голосно реготав, коли вони виголошували якусь смішну фразу так, як він цього хотів. Радіючи, він стрибав по сцені на одній нозі, а гніваючись, жбурляв рукопис на підлогу, топтав його і плакав від злості. Актори сміялися з нього й ображали його — і робили все, що могли, аби тільки йому догодити. Він будив у їхніх душах материнський інстинкт — вони всі, як один, відчували, що не можуть підвести його. І хоч актори скаржилися, що він має їх за рабів, що в них не залишається і хвилинки вільної і що взагалі людська істота не може всього цього витримати, — вони відчували якусь дивну втіху, коли задовольняли всі його обурливі вимоги. Коли Джіммі Ленгтон потискав руку якомусь старому акторові, що одержував лише сім фунтів на тиждень, і казав: «А знаєш, друже, це було просто геніально!» — старий почував себе Чарлзом Кіном[10] .

Сталося так, що коли Майкл звернувся до Джіммі Ленгтона, тому саме потрібен був актор на перші ролі в амплуа юнака. Джіммі догадувався, чого Майклу треба від нього, а тому ввечері напередодні зустрічі пішов подивитись, як той грає. Майкл виступав у ролі Меркуціо, і гра його не справила на Джіммі особливого враження, та коли хлопець наступного дня зайшов до кабінету Ленгтона, той був приголомшений його вродою. В своїй коричневій куртці й сірих фланелевих штанах Майкл навіть без гриму був такий гарний, що аж дух забивало. Поводився він невимушено і розмовляв як джентльмен. Поки Майкл пояснював йому мету свого візиту, Джіммі Ленгтон уважно придивлявся до нього. «Якщо цей красунь має хоч краплину хисту, то він піде далеко», — подумав Джіммі.

— Я бачив вас учора в ролі Меркуціо, — сказав він. — Як ви самі оцінюєте свою гру?

— Дуже невисоко.

— Я також. Скільки вам років?

— Двадцять п’ять.

— Певно, вам уже казали, що у вас чудова зовнішність?

— Саме тому я й пішов на сцену. Інакше став би офіцером, як мій батько.

— От, якби мені вашу зовнішність, як би я тоді грав!

Після цієї розмови Майкла прийняли до театру. Він пробув у Міддлпулі два роки і швидко завоював популярність серед акторів трупи. Хлопець веселий і добродушний, він завжди готовий був прислужитися колезі. Його врода викликала справжню сенсацію в Міддлпулі, і, коли закінчувалася вистава, біля службового входу завжди юрмилися його поклонниці. Дівчата писали йому любовні листи, надсилали квіти.

Майкл усе це вважав цілком природним, проте не зазнавався і не втрачав здорового глузду. Він багато працював і, здавалось, остерігався будь-яких амурних пригод, які могли б стати на перешкоді його кар’єрі. Проте виручала Майкла, власне, лише його врода, бо Джіммі Ленгтон дуже швидко переконався, що, незважаючи на Майклову наполегливість, з нього, може вийти в кращому разі тільки посередній актор. Голос Майкла, взагалі надто високий, звучав майже пронизливо, коли на сцені вибухали пристрасті; і тому те, що мало бути емоцією, сприймалося скоріше як істерика. Але найбільше шкодило йому як виконавцеві любовних ролей те, що йому не вдавалися сцени кохання. Він досить легко міг виголосити звичайний текст, умів виділити основне в ньому, але коли доходило до освідчення в коханні, він ніяковів, і це відразу було помітно..

— О прокляття, та це ж тобі дівчина, а не мішок картоплі! — кричав на нього Джіммі Ленгтон. — Цілуєш її так, наче стоїш на протязі й боїшся застудитися! Адже ти кохаєш цю дівчину! Ти мусиш відчувати, що кохаєш її. Відчувати, що в тебе серце мліє, що ні про що інше ти не можеш думати, і навіть коли б оце земля провалилася під тобою — то ти й цього б не помітив!

Та ніщо не допомагало. Незважаючи на вроду, елегантність та невимушеність, Майкл залишався холодним коханцем. Втім, це не завадило Джулії безтямно закохатися в нього. Бо познайомилися вони саме тоді, коли Майкл прийшов у театр Ленгтона.

Що ж до Джулії, то її сценічна кар’єра була на диво легка. Народилася вона на Джерсі, де її батько, корінний житель того острова, працював ветеринаром. Сестра її матері була одружена з французом, який торгував вугіллям у Сен-Мало, і шкільні роки Джулія провела у тітки, навчаючись у місцевому ліцеї. Дівчина вже з дитинства вільно й без акценту розмовляла по-французьки. Вона була природженою актрисою, і, відколи себе пам’ятала, всі твердили, що її майбутнє — сцена. Її тітка, мадам Фаллу, була en relations[11] із старою актрисою, яка колись грала в «Комеді франсез», а тепер жила в Сен-Мало на пенсію, відписану одним її коханцем із вдячності за багаторічну зворушливу відданість. Коли Джулії було дванадцять років, цій актрисі — галасливій, гладкій жінці — вже перейшло за шістдесят, та вона все ще залишалася вельми життєрадісною особою, що понад усе на світі любила смачно поїсти. Сміялася стара по-чоловічому нестримно й розкотисто, а голос мала низький і гучний. Саме вона й дала Джулії перші уроки. Вона навчала дівчину всіх прийомів, що їх сама засвоїла колись у Вищому музичному й театральному училищі, розповідала про Рейхенберг, яка виступала в амплуа інженю до сімдесяти років, про Сару Бернар з її оксамитним голосом, про Муне-Сюллі і його велич, про Коклена — найгеніальнішого актора. Вона читала Джулії великі монологи з Корнеля й Расіна — так, як її навчили читати їх у «Комеді франсез», і вимагала, щоб Джулія повторювала їх з тими самими інтонаціями. І з чарівною безпосередністю Джулія виголошувала своїм дитячим голоском палкі речитативи Федри, старанно відтворюючи ритм