Читати книгу - "Лицедії, Сомерсет Вільям Моем"

— Ніколи не роби паузи, якщо на це нема підстав, — басила стара, стукаючи кулаком по столу, за яким сиділа. — Але якщо вже зробила паузу, то тягни її так довго, як тільки зможеш.

Коли шістнадцятирічна Джулія вступила до Королівської театральної академії на Гауер-стріт, чимало з того, що їй мали там викладати, було вже їй відомо. Щоправда, їй довелося відмовитися від багатьох застарілих прийомів і звикати до розмовного стилю. Але вона легко завойовувала перші місця на всіх екзаменах і конкурсах, і по закінченні школи її чудове знання французької мови допомогло їй майже відразу одержати в одному з лондонських театрів невелику роль служниці-француженки. Згодом їй запропонували грати офіціантку-австрійку, і певний час схоже було на те, що через її знання французької мови їй доведеться спеціалізуватись на ролях, де потрібен іноземний акцент. Та через два роки її «відкрив» Джіммі Ленгтон. Було це під час гастролей — Джулія виступала в мелодрамі, яка в Лондоні пройшла з великим успіхом; вона виконувала роль авантурниці-італійки, чиї махінації розкриваються у фіналі п’єси. Оскільки героїню — сорокалітню блондинку — грала молоденька дівчина, образ виходив не дуже правдоподібний. Джіммі саме влаштував собі невеликі канікули й проводив їх, подорожуючи з міста до міста й щовечора одвідуючи театральні вистави. По закінченні спектаклю він пішов за куліси й розшукав Джулію. Ім’я його було досить відоме в театральних колах, тому вона радо вислухала його компліменти, і коли Джіммі Ленгтон запропонував їй пообідати разом наступного дня, Джулія погодилася.

Вони сіли за стіл, і Ленгтон одразу перейшов до діла.

— Я цілу ніч не спав, думаючи про вас, — сказав він.

— О, для мене це так несподівано. Скажіть одразу — ваші заміри чисті чи брудні?

Та він не звернув уваги на її легковажний тон.

— Послухайте, ось уже двадцять п’ять років, як я в театрі. Я був хлопчиком-розсильним, робітником сцени, режисером, актором, адміністратором, навіть, чорт забирай, театральним критиком! Я живу в театрі з дитинства, відтоді як закінчив школу, і я знаю про театр геть усе, що варто про нього знати. Так от: на мою думку, ви — геній.

— Дуже вам вдячна за ці слова.

— Цитьте! Говорити буду я. Ви маєте всі потрібні дані. У вас хороший зріст, чудова фігура, гумове обличчя.

— І це теж комплімент?

— Авжеж. Акторці потрібне саме таке обличчя. Обличчя, яке може бути і потворним, і прекрасним, обличчя, на якому можна прочитати все те, про що людина в дану мить думає. Таке обличчя у Дузе[12]. Вчора, коли ви грали, хоч ви навіть і не думали про те, що робите, кожне ваше слово підкріплялося відповідним виразом обличчя.

— Це ж така паскудна роль. Хіба її можна грати по-справжньому? Чи чули ви, яку нісенітницю мені треба було верзти?

— Не буває паскудних ролей. Бувають паскудні актори. У вас чудовий голос, ваш голос бере глядача за душу. Щоправда, я не знаю, якою ви будете в комедії, але — готовий піти на риск.

— Що ви хочете цим сказати?

— Чуття ритму у вас майже бездоганне. Цього не навчаються, з цим народжуються. І це набагато важливіше. Ну, то давайте розмовляти конкретно. Я розпитував про вас. І з’ясував, що ви вільно володієте французькою, а тому вам дають ролі з ламаною англійською мовою. Так ви далеко не підете.

— Нічого іншого мені не пропонують.

— І ви готові скніти все життя на цих ролях? Та ви ж скоро нічого іншого вже просто не зможете грати, — публіка не сприйматиме вас! Другорядні ролі — ось що вам залишиться. Щонайбільше двадцять фунтів на тиждень і змарнований великий талант!

— Мене ніколи не залишала надія, що колись мені дадуть справжню роль!

— Колись? Коли ж саме? А що, як через десять років? Скільки вам зараз?

— Двадцять.

— Скільки вам платять?

— П’ятнадцять фунтів на тиждень.

— Неправда. Вам платять дванадцять фунтів, і щоб я здох, якщо це не більше, ніж ви заслуговуєте. Вам ще треба вчитися і вчитися. У вас банальні, невиразні жести. Ви ще не знаєте, що кожен жест мусить щось означати. Ви не знаєте, як примусити глядача подивитись на вас, перш ніж ви почнете говорити. Ви зловживаєте гримом. Для вашого обличчя що менше гриму, то краще. Невже ви не хотіли б стати зіркою сцени?

— Хто б відмовився?

— То переходьте до мене, і я зроблю вас найкращою актрисою Англії. У вас добра пам’ять? Мусить бути добра, — ви зовсім молода.

— Гадаю, що за дві доби я можу вивчити будь-яку роль.

— Досвід — ось чого вам бракує. І вам потрібний першокласний художній керівник, тобто я. Переходьте до мене, і щороку гратимете в двадцяти нових ролях. В п’єсах Ібсена, Шоу, Баркера[13], Зудермана[14], Хенкіна[15], Голсуорсі. Ви наділені справжнім магнетизмом, але не знаєте, як ним користуватися. — Він посміхнувся. — Бо якби знали, то ота стара відьма, ваша прима, вигнала б вас із трупи в одну мить. А ви повинні навчитися брати глядачів за горло й казати їм: «Ану, ви, негідники, дивіться на мене! І не смійте зводити з мене очей!» Ви повинні навчитися панувати над публікою. Якщо у вас немає цього хисту, то ніхто його вам не прищепить, а якщо він у вас є, то вас можна? навчити користуватися ним.

Кажу вам, у вас є всі задатки великої актриси. Я абсолютно переконаний у цьому!

— Я знаю, що мені бракує досвіду. Звичайно, я обміркую вашу пропозицію. Може, й справді перейду до вас на один сезон.

— До дідька в пекло! Невже ви гадаєте, що я можу за один сезон зробити з вас актрису? Невже ви гадаєте, що я вибиватимуся з сил тільки заради того, щоб ви пристойно зіграли у мене кілька ролей, а потім перелетіли до якоїсь третьорядної комерційної трупи в Лондоні? Дзуськи — не