Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Глава 3. Ранкова пробіжка і мотоцикл

Я зав’язала високий хвіст і кинула побіжний погляд у дзеркало. Виглядало непогано, хоча зранку хто може похвастатися надзвичайною вродою? У цьому плані мені пощастило, бо оливкова шкіра приховувала синці і венки, а завдяки темним бровам і таким же густим віям риси обличчя завжди були чіткими, ніби намальованими. Завдячувала цьому я своїй матері, чистокровній іспанці за походженням. Батькові риси дісталися моєму старшому зведеному братові Нейту, хоча і в його зовнішності теж простежувалися латиноамериканські особливості. Наш спільний батько мав слабкість до гарячих жінок. Взагалі, чому мав? Він і донині полюбляв розважатися з такими дівицями, наївно вважаючи, що мати нічого не знає.

Я вийшла на пробіжку. Вранішній Лідс був свіжим і прохолодним, безлюдним. На тихих вуличках цвірінькали горобці і де-не-де гавкали домашні собаки. Я любила ці хвилини тиші і самотності, коли можна було ні про що не думати і насолоджуватися природою та спокоєм. Повільно бігла асфальтованими доріжками, розігріваючи м’язи, в навушниках грала музика, ритмічна і бездумна, якраз для пробіжки.

Згадалося вчорашнє закінчення спекотного і дивного дня, який під завісу перетворився на пародію самого себе. Тед наклюкався пива і розвалив намет. Ханну, яка розривалася між дітьми і п’яним чоловіком, накрила істерика. Довелося відпаювати її чимось міцнішим за слабоалкогольний напій. На щастя, знайшлася пляшка колекційного віскі, яке вона тримала на святкування десятиріччя шлюбу. З такими темпами воно знадобиться для відзначення розлучення.

Мій новий брючний костюм був безнадійно зіпсований сльозами нещасної подруги, витеклим з бургера томатним соусом і ще чимось, схожим на дитяче пюре. Я переймалася тільки тим, аби мене ніхто не побачив у такому вигляді.

– Навіщо ти це терпиш? – питала.

Подруга схлипувала і розводила руками:

– Діти… Будинок під заставою… Що я робитиму сама?

– Ти й так все сама тягнеш. А так суд примусить його виплачувати допомогу.

На це Ханна знову заливалася сльозами:

– Люблю його, паскудника...

Я обіймала її широке тіло і не розуміла. Любити когось, хто примушує тебе постійно страждати, на кого неможливо покластися і хто зневажає тебе і як жінку, і як особистість, – було за межами мого розуміння. Тим не менш, якщо вже терпиш – значить, тебе все влаштовує. Принаймні, так інколи казала мати на мої слушні зауваження щодо дивацьких захоплень батька.

Я зупинилася перепочити, зробила ковток води. Ранкову тишу розірвав звук двигуна. Що за недоумок ганяє на мотоциклі у таку ранню пору? Повз мене промчав ревучий стальний кінь із вершником без… Ні, не без голови, без шолома. На ньому було щось чорне і шкіряне, блискуче, роздивитися я не встигла, бо він зник за рогом.

Сусідній Бірмінгем славився своїми перегонами і мотоспортивним парком Барбера, але, наскільки мені було відомо, вулицями Лідса шибайголови-байкери не літали.

Побігла далі, ритмічно дихаючи. Часу в мене залишалося тільки на те, щоб дістатися кінця вулиці і назад. От саме на тому розі двух затишних вулиць мене обдало вихлопними газами мотоцикла, який в цей момент розвертався і мчав назад.

Обурена нахабністю байкера, я вже зібралася крикнути йому вслід кілька не дуже ласкавих слів, але він пригальмував біля мене, продовжуючи псувати повітря вихлопами.

– Що ви собі…

І перервала сама себе, вихоплюючи поглядом із сивої хмари знайомий пластир на лобі.

– Доброго ранку, Валенсіє!

– Кріс, – я роздратувалася. – Ранок був добрим, поки ви його не зіпсували. Це що, помста така?

– Щиро перепрошую, – він посміхнувся. – Мені потрібно було прогнати байк.

Здається, сьогодні він виглядав ще привабливішим, ніж учора. Шкіряна куртка обтягувала його накачані плечі, руки в рукавичках міцно і впевнено тримали кермо.

– Здається, ви помилилися містом.

– Справа у тому, що Бірмінгем перед перегонами увесь зайнятий.

– О, – мої очі зробилися круглими, я, мабуть, скидалася на ідіотку, – то ви на перегони приїхали?

І як я одразу не здогадалася?

Він стенув плечима таким невинним рухом, що все моє обурення зійшло нанівець.

– Як ваша рана? – тепер вже я почувалася ніяково, згадавши обставини нашого знайомства.

– Завдяки вашим умілим рукам все гаразд. Дивіться, – він нахилився до мене, тримаючи вагу мотоцикла стегнами. Хм… А сідниці в нього нічогенькі такі.

Я посунулася ближче, вдаючи, що мені не байдужа та нещасна подряпина.

– Жити будете, – констатувала. Боже, що я верзу? – Ем… Виглядає непогано. Даруйте, я не вчилася на медсестру. – Його брови ледь не склалися будиночком. – Це вас засмучує?

– Ніщо не здатне засмутити мене поруч з вами. Я згоден витерпіти ще з десяток ударів хвірткою, якщо ви доглядатимете мене.

Я пхикнула:

– Красно дякую! Може, обійдемося без насилля?

– Згоден. Хіба що трішечки.

Він пронизав мене іскристим поглядом, і до мене нарешті дійшло:

– Знущаєтеся?

– Вам пасує обурення.

Нічого собі! Таких компліментів мені ще не робили.

– Боже, – я поглянула на годинник, щоб якось приховати збентеження. – Якщо я спізнюся, Аманда мені цього не подарує.

– Хто така Аманда?

– Головний редактор “Вісника Лідса”.

– Начальниця, – розуміюче простягнув він. – Ви не схожі на дівчину, яка пасує перед керівництвом.

– Вона впевнена, що я хочу зайняти її місце.

– А ви хочете?

– Скажімо так, наші з нею уявлення про кар’єрний ріст дещо відрізняються.

– Що ж, – він похлопав по сидінню позаду себе.

Я похитала головою. Він пропонує мені сісти на це?

Мотоцикл був шикарний, без перебільшення. Блискучі хромовані боки, величезні колеса і широке кермо. І Кріс на ньому виглядав не менш блискучо.

– Ну ж бо, не бійтеся, Валенсіє.