Читати книгу - "Дозволь бути поруч, Адалін Черно"

Певний час тишу в кабінеті порушує лише цокання настінного годинника. Ізмайлов щось пише, потім знімає блокування з телефона та друкує на екрані. Я помічаю це, коли крадькома на нього позираю. Він ловить мій погляд зненацька. Підіймає голову й помічає, що я на нього витріщаюся.

Нервово усміхаюся і відвертаюся, вдаючи, що мені дуже цікаві вхідні двері. Де ця Ірина? Або хоча б Марина. Сидіти з ним наодинці нестерпно.

— Не думав, що ти повернешся, — несподівано промовляє Макар.

— Я не поверталася, — стенаю плечима. — Я приїхала побачитись із братом і до подруги на весілля. Так склалося, що мені довелося залишитися.

— Розповіси?

— Це довга історія.

— Ми не поспішаємо. Мій анестезіолог щойно виїхала, операційну ще не підготували. Я готовий послухати.

— Перед від’їздом я продала автомобіль, а коли спробувала відлетіти, мені пред’явили податок. Півтора року тому я спокійно поверталася додому, про жодні податки не йшлося, а тут… помилка, мабуть. Поки з’ясується, довелося залишитись, а тепер так взагалі… незрозуміло, коли поїду.

— А казала, довга історія, — усміхається Макар. — За хвилину впоралася.

Я мимоволі усміхаюся, а потім морщуся від різкого гострого болю. Мій стогін, що сигналізує про біль, відлунює кабінетом. Я прикриваю очі й відкидаюся спиною назад, щоб упертися в стіну й не впасти з канапки. Мене наче паралізує. Я важко витримую біль, оскільки мій больовий поріг занадто низький. Навіть у крісло стоматолога я сідаю, попередньо домовившись про седацію.

— Олю, — звучить зовсім поруч. — Чуєш мене?

Чути-то чую, а поворухнутися не можу. Гострий біль у носі потроху відступає, але тіло ніби скувало лещатами.

— Дихай, Олю. Вдих… — Макар робить паузу. — Видих…

Я намагаюся сконцентруватися на його словах, повторюю. Панічну атаку, мою рідкісну супутницю, вдається придушити, але мене все ще штормить. Я схлипую, намагаючись не морщитись, щоб не спровокувати біль знову.

— Чорт забирай, їжачок… ти так і не впоралася?

Я завмираю, забуваючи, як дихати. Панічна атака придушена, болю більше немає, проте є розгубленість. Я невтямки вдивляюся в стурбоване обличчя Макара і відчуваю, як тіло вкривається мурашками.

— Я піду, — говорю охриплим голосом. — Прогуляюся.

Хочу злізти з канапи, але Макар не дозволяє. Утримує мене руками за плечі й не дає поворухнутися.

— Тобі не можна ходити, — каже він серйозно. — Ти щойно ледве з канапи не впала. Хочеш розбити ще й голову? Або зламати руку?

— Мені треба! — повторюю. — Відпусти!

Чекати, поки він нарешті розтисне пальці, у мене немає сил. Я сіпаюся, Макар, нарешті, прибирає руки та відступає.

— Куди ти підеш, Олю? Коридор забитий хворими, які щойно поступили, лікарів не вистачає, а на вулицю тобі точно не можна. А якщо знову напад? Я не можу тебе відпустити!

Я хитаю головою. Беру з канапи свій пуховик, незграбно натягую його на плечі й роблю крок до дверей, але натикаюся лише на широку спину. Макар провертає ключ і витягує його із замка.

— Що ти робиш?

— Намагаюся втримати пацієнтку під наглядом, — каже він серйозно. — Зазвичай цим займаються санітари. Приходять, колють заспокійливе і спостерігають, поки пацієнт не прийде до норми.

Я в нерозумінні плескаю очима. Санітари? Заспокійливе?

— У нас частенько влаштовують істерики, — пояснює Макар. — Хірургія — річ складна. Люди надходять із різними проблемами. Перше їхнє почуття — шок. Воно триває від десяти хвилин до години. Друге — мовчазне смирення, і третє — істерика. Остання пригнічується седативними, але я не хотів би, щоб тобі щось кололи, тому доведеться потерпіти мою компанію ще трохи.

Дивно, але його голос заспокоює мене попри те, що ще хвилину тому мені хотілося піти. Я зітхаю й сідаю назад на канапу, стягую пуховик і кладу його поруч.

— І чому ж люди влаштовують істерику?

— Не можуть змиритися з майбутньою операцією. Не вірять у діагноз. Не хочуть оперуватися, коли це необхідно.

— І що ж, у вас тут мобільна бригада для таких випадків чергує?

— Буває, вдається заспокоїти розмовою, іноді зробити пацієнтові укол самому. У найскладніших випадках на допомогу приходять наші хлопці.

— А ти мене, отже, їм не віддав? — уточнюю.

— З тобою я накосячив, — зізнається. — Пробачиш мені? Я не навмисне — вирвалося.

Я обіймаю себе руками. Як-не-як, між нами є минуле, яке просто так не забудеш. Його різке «їжачок» вибило мене з колії, але зараз я спокійно сиджу і слухаю його впевнений голос. Шість років минуло, а він, виявляється, пам’ятає, як мене називав. І я пам’ятаю, хоч переконувала себе, що забула. Перехворіла та викинула з голови. Виявляється, не викинула. І серце в його присутності б’ється сильніше, хоча ми не бачилися не один рік.

— Все нормально, — намагаюся переконати більше себе, ніж його.

Від подальшої розмови нас відвертає стукіт у двері. Я здригаюся, Ізмайлов іде відчиняти.