Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

— Тесс, заради Бога, годі потакати всім його забаганкам! Ти ж не його рабиня, ти його мати! Це він має тебе слухатись, а не навпаки!

У мами затрусилися руки, вона поставила переді мною тацю, вона була шокована, адже тато вжив ім’я Господнє всує.

— Поговоримо про це пізніше, Рендалле.

Певно, під час курсів «Стосунки батьків і дітей» їх учили, що дітям шкідливо спостерігати побутові сцени за участі батьків. Мама пройшла різноманітні курси медитації, позитивного мислення, релаксації та самоповаги і стала справжнім майстром у цій галузі, хоча згодом я таки чув їхню сварку в ліжку — вони намагалися зрозуміти, де що пішло не так.

— Можливо, це нагадало тобі сцену з твого дитинства? — обережно припустила мама. Тато невдоволено буркнув. — А може, ти ревнуєш, бо твоя мати ніколи не займалась тобою так, як я піклуюся про Соллі?

Знову почулося бурмотіння і шепотіння тата. Зрештою, вони закінчили цю гру нічиєю і залагодили свої сімейні відносини — та хоч моя кімната поруч з батьківською і нас розділяють лише тонкі двері з фанери, я ніколи не чув, щоб вони кохалися. Можливо, одружені пари кохаються мовчки, у тиші, на відміну від тих, кого можна побачити на сайті Brutal XXXX, де всі гучно хекають і голосно стогнуть.

Єдине, щодо чого мої батьки доходять згоди, — це те, що ніхто не може мене лупцювати, чухрати, тріскати — словом, вдаватися до будь-яких тілесних покарань. Це тому, що вони читали багато книжок, у яких биті діти перетворювалися на жорстоких батьків, принижувані діти — на педофілів, а зґвалтовані діти — на повій і сутенерів. Тож батьки кажуть, що слід багато говорити з чадом, питати в дитини, чому вона погано поводиться, давати їй змогу пояснити свої дії, щоб потім обережно показати, як наступного разу вчинити правильно. А головне — ніколи не бити!

Мені цей принцип здається чудовим, адже слова Ісуса, з якими я згоден найменше, — це про другу щоку, яку слід підставити, коли б’ють, і не бити у відповідь.Був би я на місці Ісуса, то не дозволив би римським солдатам зв’язати мені за спиною руки, начепити мені на голову терновий вінець, плювати мені в обличчя і катувати мене. Я переконаний, що саме тут Ісус помилився і саме тому не уникнув розп’яття.

— Соллі, ніхто не має права піднімати на тебе руку! — сказала мама, уважно глянувши мені в очі. — Чуєш? Ніхто!

І я похитав головою, радіючи, що ми протестанти, адже протестантські священники (як і єврейські рабини) мають право одружуватись і кохатися зі своїми дружинами, тож ґвалтують хлопчиків значно рідше, ніж католицькі священники, — принаймні про це днями казали в новинах.

Поки що єдиний, хто наважився порушити правило тілесного покарання, — це дідо Вільямс, мамин татко, — і мене б здивувало, якби він спробував удруге. Минулого літа ми були на канікулах у Сіеттлі, що саме по собі (себто ходити до когось у гості) є проблемою через їжу: ніхто не готує мої улюблені страви, а бабця Вільямс відмовляється змінювати свої кулінарні звички, тому мамі доводиться купувати продукти спеціально для мене.

Одного вечора мама і тато пішли в кіно, а мене дідо повів до парку. Він ніколи не чув про гру «База», і коли мама йому все пояснила, дідо зітхнув: «Лишенько! Малому шибеникові час уже в очі дійсності зазирнути!» Він узяв справжню битку, справжній м’яч і справжню рукавицю, і, хоча я був достатньо міцним і вправним для свого віку, битка важила тонну порівняно з пластиковою. Я став на мармуровій плиті, а дідо заліз на гірку і звідти неймовірно швидко і високо кидав мені м’яч, а я раз у раз пропускав.

— Перша подача! Друга подача! Третя подача! Виведений із гри!

І коли дідо це крикнув, я розлючено пожбурив битку в його бік. До нього битка не долетіла, та, збагнувши, що я зробив, дідо вирячив очі і заверещав:

— Ах ти ж гівно, що ти робиш, га?!

Я дуже образився через слово «гівно», яке не можна вживати стосовно дітей. Дідо підібрав битку і з суворим обличчям подав її мені.

— Слухай, Соле! Авжеж, ти звик до пластикових биток, але дерев’яні битки можуть бути дуже небезпечними. Тому більше ніколи так не роби, зрозумів? Гаразд? Граємо далі?

Я погодився, та насправді не дуже тішився тим, як минав мій вечір: адже мій власний дідо принизив мене, не усвідомлюючи, що я — Номер Один і що замість співчутливого тону він мав би захоплено вигукувати: «Браво, Соле! Чудова гра!» — як це робить мама. Ми почали гру заново, та дідо знай кидав мені складні м’ячі, а оскільки мене це бісило, то биткою я працював ще гірше, ніж раніше.

— Перша подача! Друга подача! Третя подача! Виведений із гри!

Цього разу в мене потемніло перед очима і я, забувши про все, щосили жбурнув битку, а вона приземлилася просто на дідову ногу. Вочевидь, боляче йому не було, та він вибухнув. Підскочивши до мене, дідо схопив мене, підняв у повітря і — хлясь! хлясь! хлясь! — тричі вдарив мене по дупі тильним боком долоні.

Я занімів, приголомшений. Різкий біль із сідниць миттю розтікся венами — достоту сірник, що потрапив на гас, — спалахнув і злетів, мов вогонь із вулкана, і я розлючено й ображено заверещав, адже «ніхто не має права піднімати руку на Соломона»! Дідо збентежено зупинився, подивований дією його «Хлясь! Хлясь! Хлясь!», та я не збирався зупинятись, бо хотів раз і назавжди провчити його. Я ревів і в авті дорогою додому, і коли він відчинив дверцята, щоб завести мене до будинку, — отоді я заволав так гучно, що сусіди, певно, заявили про вбивство. Бабця стривожено розпитувала, та її ласкаві слова і пестощі не заспокоювали, тож я ревів і тоді, коли за годину тато з мамою повернулися з кіна.

Мама у паніці кинулася до мене, і щойно вона обійняла мене, я замовк.

— Соллі! Господи, Соллі! Що трапилося?!

Коли я сказав, що її батько дав мені ляпанців, то відчув, як напружилось її тіло, і зрозумів, що тепер дідо