Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

Ледь не кожні п’ятнадцять хвилин піднімались для промовлення нового тосту, і чим більше їх ставало, тим коротшими вони були, але від цього, не менш змістовними. Від «Щоб життя подружнє здавалось медом», до «Ой шоб всьо добре було».

В деякі миттєвості Яким ловив себе на думці, що ця реальність неможлива, це щастя в середині не справжнє і на ранок він прокинеться лише із спогадами про сон й жалем про те, що тільки сном це було. В миті він не вірив, що сидить на власному весіллі, поряд з нареченою в яку справді закоханий. Не вірив, що поряд збоку від нього сидить його батько й думаючи про чудеса сну, очікував на появу матері. Переплетені реальності його власних думок не могли вжитися в одній підсвідомості, він чекав коли сірник догорить і почне обпікати пальці.

Та яким би заплутаним не було людське сприйняття, справжні звуки, доторки й відблиски вогнів повертали до реальності, він повертався до неї наче видихнувши крижане повітря, все навколо нього було справжнім, як і люди, так і доторки.

- Піднімаю цей стакан!, - Худорлявий чоловік у вишитому одязі вирішив порушити тенденцію коротких тостів, від чого гості нашорошили вуха, - За молодят і їхнє щастя! Би добре жили разом, не ходили наліво і не мали сварок під тином, бо як воно відомо, де мир та лад, там Божа благодать!

Красномовний тост був підтриманий гучними оплесками й в особливості дуже щирою усмішкою Софії. Яким дивився на неї й розумів, що від цього дня несе відповідальність не лише за своє життя і він зробить усе, аби жодна небезпека не доторкнулася його сім’ї.

За кілька хвилин гості почали потроху підійматися і виходити на вулицю, адже музики загравали все гучніше, чому аби не збрехати, повпливало кілька спорожнілих бутилок збоку.

Софія потягнула Якима танцювати, чого як і більшість чоловіків, він не любив. Втім на фоні всіх гостей вони повинні бути, й були центральними фігурами, Софі намагалася згадати дитячі уроки танців для леді, Яким намагався зробити вигляд, що танцювати вміє. За кілька хвилин червоний від різноманітних рухів Євтим, намагався випросити у скрипаля скрипку, чому той був не дуже радий і спочатку пручався боючись за інструмент. Але уже за мить дідусь розминав пальці правої руки на ладу й пробував видати якісь звуки смичком, доволі розмашисто проводячи ним по струнах.

Розмиті в танку людські обличчя наче течії проходили крізь Якимові очі, нічне освітлення святкових ліхтарів та свічок змішувалось із все новими й новими течіями. Мозок знову почав просити зупинитись і побути на самоті, запевняючи, що це лише ілюзія, сон, щастя - небезпека. Скільки років пройшло з останньої його радості? Мабуть вже більше п’яти, шести, а то й більше. Він забув це відчуття й тепер, в цю мить відчуваючи його, намагався пояснити самому собі, що лиш зараз він має таку можливість, лише тут. Він як і багато інших людей намагався впустити до себе щастя.

Закінчивши своє неперевершене соло, Євтим подякував скрипалю й повернувся до столу, побачивши, що збоку біля лавок сидить Свирид і Остап Стремена.

- Навіть оком не кліпнув, - Говорив старий друг Євтима, - Ні обшуків, ні погромів, тихо ша по дорогах, - Запиваючи квашену капусту медом.

- А що в Глухові?, - Уважно запитував Свирид.

- То ти якраз звідти?, - Добавив своє запитання Євтим, на яке Остап відповів кивком допиваючи напій.

- В Глухові, - Стремено витер вуса рукавом, - Апостол відправив делегацію до Петербургу, нібито для якогось договору. В супроводі Строгого і його ватаги, шоб дипломати доїхали.

- О ти кажеш!, - Євтим здивовано подивився вбік.

- А як же гетьман?, - Продовжував задавати питання Свирид.

- Від’їжджає за тиждень.

- Тобі напевне тре буде їхати, Свириде, - Зауважив Євтим.

- Якщо збираєшся - то ліпше зараз, - Застережливо перебив Остап, - За ті роки я вперше бачу шоб войско на дорозі обшуків не робило, на мене навіть не глянули. Щось дивне коїться.

- Отак дожилися, щоб спокійний час був дивним, - Сумно підсумував Свирид.

- Що маємо, те маємо. Вирішуй. Але те, що Апостол буде робити - проходить так сяк таємно.

- Що ти маєш на увазі?, - Запитав Свирид.

Стремена зручніше всівся на лавці й поклав щойно взяту свинину назад.

- Воно й коню ясно, шо Апостол робить реформи, - Стремена тримав лодонь направлену наче на конкретний об’єкт, - І після ради знайшлися такі, шо почали писати доноси.

Євтим пирхнув.

- Не здивований, так вже купу років, - Байдуже на перший погляд відповів Свирид.

- Так було, але Апостол вперше за довгий час шось міняє, а Москві то не сподобається.

- Їм треба військо для війни, а Апостол хоче більшого, - Здогадливо говорив Свирид.

- Саме так, - Підтвердив Стремена, - І зараз йдуть переговори в Петербурзі, вочевидь, фінальне рішення буде залежати від того, чи дійшли доноси до царя.

- Цар доносів не читає, він малий, тим мається Меншиков, - Виправив Свирид.

- Хай буде так, - Остап байдуже махнув рукою, - В любому випадку, якшо гетьман вже збирається туда, значить є для чого їхати, - Секундна пауза, - А надиво спокійні патрулі по дорозі тому підтвердження, ніхто не хоче рипатися, шоб собі біди не наробити.

- Бо як їм вкоротять права, а вони їх ясне, курва, діло, порушують, - Добавив Євтим, - То воєвати з турками поїдуть в перших ешалонах.

Остап Стремена рукою показав, що Євтим правильно здогадується. Свирид сидів спершись ліктем на ліву ногу й задумливо дивився вниз.

- Вирішуй, - Сказав Остап, - Хочеш - бери малого і в столицю, але чи там безпечно. Бог його знає.

Мелодія музикантів під яку гості жваво танцювали, змінилася доволі меланхолійним настроєм, який тільки підживлював важкість Свиридових роздумів. Хтось повертався до столу, хтось із нього лише піднімався.

- Поговорю з ними, - Врешті сказав Свирид.

- Правильно, - Кивнув Євтим, - Поясниш яке діло, куда ліпше не лізти, а куда навпаки, час дуже дивний.