Читати книгу - "Селище, Міхал Шмеляк"

– Криська Маєвська, це тітка Клімкевичів, – сказала вона, сідаючи в ногах мого тапчану. – Пішла до них на чай, але не змогла зайти, постукала, ніхто не відчинив. Вона повернулася до себе, щоб взяти ключі, бо вони були в неї про всяк випадок, а потім зайшла всередину.

Тут мама припинила свою розповідь, але більше їй не довелося нічого говорити, я вже знав сценарій подальших подій. Я сам пережив це вранці, різниця лише в тому, що тітка Крися спочатку зайшла до кімнати матері Аліції, і, можливо, навіть не відвідала мою наречену? Вона в жаху вибігла, і все.

– Міхале, ви знали про Аліцію та її матір?

– Так. Але я тобі не казав, тому що ми не хотіли вас хвилювати і щоб це не поширилося по всьому селищу.

– І чи є у вас підозри, хто це міг зробити?

– Жодних, – відповів я.

– Це недобре, – переживала вона. – Бо люди йдуть по Анджейка.

– По нього? – Я був здивований швидкістю подій, але мама, мабуть, сприйняла це як моє природне здивування новиною, що Анджеєк може бути винен.

– Так.

– І як вони "йдуть"?

– Збираються в клубі, викликають Бернарда на переговори і хочуть негайного вирішення проблеми.

Люди завжди хотіли, щоб щось вирішилося за них. І вони не могли чекати.

– Я йду до них, – сказала я і почав одягатися.

– Ти повинен зупинити їх. – Вона схопила мене за руку і міцно стиснула. – Шкода, що в нього немає батька, його б обов’язково послухали. Може, Янек вмовить до їхнього розуму?

– Хто знає, може, – відповів я. – Хоча якщо Бернарда не послухають, то його тим більше не послухають.

– Іди і будь обережним, – сказала вона, і я швидко побіг сходами.

Я не збирався йти за Янеком, зовсім. Він би все одно не залишив Анджейка самого, а мене на варті замість нього, боявся, що я можу щось зробити з цим паскудником. І правильно. Я пішов прямо до клубу, намагаючись не дихати надто глибоко, бо мороз був, мабуть, ще сильніший, ніж минулої ночі, і мало не обпікав мені легені вогнем. Коли я прийшов, дискусія була в розпалі. У напівтемряві, з якою не могли впоратися гасові лампи, Бернард стояв за столом, наче на імпровізованій кафедрі, і щось пояснював присутнім.

– Повторюю, що ми повинні чекати Антчака, – сказав він тихим голосом. – Він пішов по допомогу, бо самі ми не впораємося. Це кримінальна справа, і все це серйозно, без жартів.

– Він уже раз ходив по допомогу і нічого не зробив, – сказав хтось із натовпу, ймовірно, Козловський.

– Але цього разу від нього не відмахнуться, забагато тіл, – аргументував селищний голова. – Сюди негайно приїде міліція.

– Навіть якщо він повернеться, то не сьогодні, а завтра.

– Тому почекаємо.

– А якщо хтось знову помре тієї ночі? – Цього разу це був жіночий голос, але в сутінках я не міг розгледіти, кому він належав.

– За Анджейком будуть вартувати, – сказав Бернард, що викликало шум голосів.

– Скажіть це Стаху та його родині, – обурився Козловський. – Тієї ночі він теж був під сторожею, і що?

– І лайно! – вигукнув хтось із натовпу, у відповідь почулися обурені голоси.

– Це більше не повториться, – сказав Бернард. – Кілька людей будемо тримати на варті, як тільки будуть охочі.

– Чого оце пиздіти, – я впізнав хрипкий голос Казіка, батька Пшемека. – Заєбати сукина сина, і пиздець.

– Так точно! – крикнув хтось, і знову загуділо.

– Ну, люди, так же не можна, – запротестував голова. – Він наш сусід, з дитинства його знаєте. Сирота, адже мати померла два роки тому.

– А я його бачив! – не здавався батько Пшемека. – Вийшов з хати вночі і побачив, як він іде до Клімкевичів. Крався. Дурень думав, що його ніхто не побачить, але йому не пощастило.

– Казіку, ти справді його бачив? – запитав Козловський.

– Як Бога кохаю! – Казік зняв шапку і притис її до серця. — Як тебе зараз. Мені здалося дивним, що вночі хтось ходить по селищу в такий мороз. Я добре до нього придивився. Це був він!

Можливо, було темно, але посмішка Пшемека, який стояв поруч із батьком, була широкою та яскравою, і я добре її бачив. О так, він добре попрацював, направивши свого батька. Що він там побачив, коли був п’яний, хтозна, може навіть Анджейка.

– Скотиняка! – прокоментував Козловський, що було тепло прийнято глядачами.

Я мав стояти поруч із Бернардом зі сльозами на очах і розповідати всім, як я знайшов тіло моєї нареченої, як сильно розбитий її череп, і розставити крапки над i, але я не міг. Що від мене, я вже зробив.

– Він убив Анулю, Івонку, Аліцію та Дануту, а також Стаха, – сказав батько Пшемека. – А ми, будемо стояти на варті і слідкувати, щоб він добре спав?

– Не діждеться, – відповів Козловський.

– До вили його, – вторив хтось із натовпу.

– Люди, вас за це до тюрми посадять, – запротестував Бернард, вважаючи, що звернення до здорового глузду зможе врятувати ситуацію.

– Ніхто не посадить, – почув я голос Казіка, який, напевно, відчув покликання стати лідером натовпу. – Хто скаже, що сталося? Зрештою, ніхто тут не хоче вбивати Анджейка. Він з горя повісився, бідолага. Якщо винен, то з докорів сумління, а якщо ні, то з туги за Анулею.

– Правда, – підхопив хтось.

– Давай мотузку, – додав інший.

– Ходімо! – Козловський підвівся і подивився на людей, як генерал, що оглядає свою армію перед наступом на ворожі позиції.

Піднімалися голоси, люди збиралися невеликими купками і дискутували все голосніше, бо тихо розмовляти серед загальної метушні було неможливо.

– Міхал, його ж вб’ють. – Бернард підбіг до мене і схопив мене за руку. – Біжи попередити Янека. У нього є пістолет?

– О Господи, не знаю, – відповів я.

– Якщо є, коли прийдуть, то нехай стріляє в повітря чи що, – гарячково пояснював він мені. – Вони звичайні люди, вони схаменуться. Їм треба схаменутися!

Я кивнув на знак згоди. Цього разу батько не прийшов рятувати ситуацію, ніхто не зміг зупинити натовп. Козловський і Казік стояли разом, стиснувши кулаки та насупивши обличчя. Бернард не міг їх зупинити, його гучний голос губився в шумі, що заповнював клубну кімнату. З таким же успіхом він міг стояти