Читати книгу - "Селище, Міхал Шмеляк"

Я йшов до дверей, мене штовхали наступні учасники зустрічі. Мені більше не потрібно було нічого робити, заохочувати чи підганяти, я зробив свою частину, перший камінчик лавини скинув я, і я не міг ні зупинити, ні направити цю силу. Але чи справді це через мене? Зрештою, це не я кинув Анулю в криницю, не мої кулаки впали на обличчя Івонки, не в моїх руках була сокира, коли тріснули голови Аліції та її матері як стиглий гарбуз, не я спостерігав, як Стах перетворюється на статую агонії. Це був не я

Коли я вийшов з клубу, мороз застав мене зненацька, тому що в приміщенні було жарко, незважаючи на зиму, можливо, через настрій, який там панував, жагу смерті і жагу помсти, що висіли над людьми, які зібралися. Я подолав відстань до дому Анджейка за кілька хвилин і пішов прямо на кухню, де Янек сидів і щось писав у своєму блокноті.

– Ти відпочив? – запитав він мене з посмішкою, але по його обличчю було видно, що він втомився від усієї ситуації. – Цей весь час спить. – Він показав на кімнату Анджейка.

– Янеку, незабаром сюди приїдуть люди з селища. – Я був змушений його попередити, хоча хотів би, щоб натовп захопив його зненацька і не дав часу підготуватися до оборони.

– Ось воно як, – зітхнувши, відповів він. – Я думав, вони протримаються до завтра. Бернард встиг сказати мені, що тітка знайшла тіла в будинку, але він запевнив мене, що згладить ситуацію.

– Йому це не вдалося.

– Холера.

– У тебе є пістолет?

– Ти що, звичайно ж, ні, – з усмішкою відповів Янек. – Виїжджаючи з Варшави, я мусив його здати, а в Єленій Гурі мені призначили нову. Що б я взагалі робив, стріляв у них?

– Я думав, що просто налякати їх, щоб протверезити, – сказав я, відчувши полегшення, що про такий варіант не могло бути й мови.

– Натовп жадає крові, – похмуро сказав він. – Думаю, навіть пістолет їх не злякає. Я не знаю, що робити, треба чекати до завтра, поки твій батько повернеться.

– Бернард намагався пояснити їм це, але марно.

– Хто поводир?

– Казік і Козловський.

– Ці двоє. – Янек підвівся і почав ходити по кухні. – Зазвичай найкращий спосіб розібратися з групою в таких обставинах – усунути лідера, але тут ми нічого не зробимо, я ж не стану їх бити.

– Ти ж міліціонер, може, до тебе прислухаються, – запропонував я, розуміючи, наскільки це мізерна ідея.

– Для них я поганий міліціонер, спіймав убивцю, але не хочу його видати. – Він показав на двері до кімнати Анджейка. – На їхню думку, я захищаю цього виродка, і все-таки смію стверджувати, що він може бути невинним. Крім того, вони не довіряють системі правосуддя, і цьому абсолютно не дивуюся. Вони, мабуть, вірять, що Анджеєк буде засуджений, але вони читали і чули, скільки тривають процеси в наших судах, а тут справедливість поруч. Це як голод, як тобі хочеться їсти, ти і чути не бажаєш про завтрашній смачний бенкет, віддаючи перевагу тарілці бігосу сьогодні.

– То що ти будеш робити?

– Спробую звернутися до їхнього розуму.

Він одягнув пальто й перевірив наявність посвідчення особи у внутрішній кишені. Він стояв на кухні й оглядався по кутах, наче шукав зброю, яка б додала йому гідності, але нарешті подивився на мене.

– Що вони хочуть з ним зробити? – запитав він.

– Повісити.

– Ну так, частий вибір, ганебна кара, — сказав він більше собі, ніж мені. – Тож давай проти млинам правосуддя.

Я рушив за ним, очікуючи, що біля дверей з’явиться натовп, наче з історії "Красуня і чудовисько". Такий, що орудує смолоскипами та вилами, який закликає здатися вбивцю, якого тримають у полоні у власному будинку. Я не дуже помилився, тому що було кілька смолоскипів, хоча кілька людей тримали гасові лампи і, можливо, ще пару ліхтариків, які кидали слабке світло. На чолі йшли Казік, батько Пшемека, і Козловський з товстою мотузкою, згорнутою у вісімку, яка лежала на його лівому плечі. Виглядав він так, ніби збирався піднятися на важкодоступну вершину, а не щоб повісити сусіда на найближчому дереві.

– Янек, ти знаєш, чого ми прийшли, – сказав Казік спокійним голосом, але в ньому відчувалася напруга.

– Знаю, – відповів міліціонер, біля якого став Бернард.

– Не захищайте його, ви не зможете цього зробити, – додав Козловський.

– І не збираюся, шановні. – Янек зробив два кроки до них. – Я просто хочу вас попросити схаменутися, тому що ця кров заплямує ваші руки.

– Та ні, – заперечив Казік. – Вона вже розлилася, і не нам руки заплямила, а отому там. – Він показав на будинок Анджейка. – Око за око, зуб за зуб. І так надто довго чекали.

– Саме так, на одну ніч задовго, а може, й дві. – Козловський теж зробив крок і став майже віч-на-віч із Янеком. Вони виглядали як боксери перед боєм, зухвало дивилися один одному в очі.

– Ще одну ніч, це все, що я прошу, – сказав мій дядько.

– Антчак повернеться завтра з допомогою, – додав Бернард.

— А якщо він не повернеться? – запитав Козловський. – Він казав, що всю Польщу замело снігом, а тепер знову падає. – Він показав пальцем на небо, з якого ліниво падали дрібні сніжинки.

– Він повернеться, – упевнено сказав Янек.

– Відійди вбік, – спокійно попросив його Казік. – Раджу тобі по-доброму. Чому ти ризикуєш своєю шиєю заради нього? Ми не хочемо нікого невинного образити, ти міліціонер, і я знаю, що ти хотів би, щоб усе було згідно з положеннями, але справедливість у цьому світі існувала задовго до появи карних кодексів.

Я дивився на мешканців, які зібралися, і виділяв обличчя моїх друзів, люте та жадібне до емоцій Пшемека та спокійне, навіть трохи налякане, Мєтека. Якщо Бернард і мій дядько дадуть відсіч, чи хтось із моїх сусідів захистить Анджейка? Сумнівно.

– Ви накликаєте на себе біду. – наполягав Янек, хоча його підвищений голос виразно показував, що в нього закінчуються аргументи. – Тут ви не проти кодексів, а й проти божественного закону, бо людину треба спочатку судити, а вже потім засуджувати. Кожен заслуговує на справедливий суд. Навіть ви матимете право на це після того, що ви тут зробите.

– А що ми