Читати книгу - "Озброєні, Террі Пратчетт"

— Дещо з того, що входить до Невидної академії через підлогу, навіть не має голови, — сказав Морква.

— У-ук!

— Або ж сотні. Чому ви туди вкопалися?

— Ми не вкопувалися. Ми викопувалися…

Морква сидів і слухав. Він перебив лише двічі.

— Вистрілив у тебе?

— П’ять разів, — радісно сказав Щебінь. — Я повинен буду доповісти про пошкодження нагрудника, але моє тіло закрило собою його задню частину, врятувавши таким чином міську власність вартістю три долари.

Морква продовжував слухати.

— Каналізація? — врешті-решт спитав він.

— Як усе місто, під землею. Ми бачили корони та інші різьблені штуки на стінах.

Очі Моркви виблискували.

— Це означає, що вони там іще з часів, коли у нас були королі! А коли ми знову перебудовували місто, то забули, що вони там є…

— Гм. Це ще не все, — сказав Дуболом. — Ми… щось знайшли.

— Що?

— Щось недобре.

— Вам це зовсім не сподобається, — сказав Щебінь. — Недобре-пренедобре. Гірше, ніж просто недобре.

— Ми вирішили, що краще залишити його там, — сказав Дуболом, — оскільки це доказ. Але ви повинні це побачити.

— Воно таке недобре, — не зупинявся троль, який потроху починав перегріватися.

— Що ж воно таке?

— Якщо ми скажемо, ви скажете, що ми дурні етнічні меншини та чортові жартівники, — сказав Щебінь.

— Тож краще піти і подивитися, — додав Дуболом.

Сержант Колон подивився на решту Сторожі.

— Усім нам? — нервово сказав він. — Е-е-е… Може, залишимо тут пару старших офіцерів? Про всяк випадок? Як щось трапиться?

— Ви маєте на увазі, як щось трапиться тут? — Їдко сказала Анґва. — Або на випадок, як щось трапиться там?

— Я піду з молодшим констеблем Дуболомом та молодшим констеблем Щебнем, — сказав Морква. — Більше ніхто не повинен туди йти.

— А якщо там небезпечно? — заперечила Анґва.

— Якщо я знайду того, хто стріляв у вартових, — сказав Морква, — там точно стане небезпечно.

Семюел Ваймз потягнувся і великим пальцем на нозі ввімкнув кран із гарячою водою.

Почувся шанобливий стукіт у двері, потім шанобливо зайшов Віллікінс.

— Чи пан ще чогось бажає?

Ваймз замислився.

— Леді Ремкін сказала, що ви не вживаєте алкоголю, — сказав Віллікінс, ніби читаючи його думки.

— Справді?

— Підкреслила, сер. Але у мене є чудова сигара.

Коли Ваймз відкусив кінець і виплюнув його на підлогу біля ванни, дворецький здригнувся, але шанобливо підпалив кілька сірників і підніс до сигари.

— Дякую, Віллікінсе. Скажи мені своє ім’я.

— Ім’я, сер?

— Я маю на увазі, як тебе звуть люди, з якими ти знайомий дуже близько? Окрім прізвища.

— Віллікінс, сер.

— О. Еге ж. Віллікінс. Ну. Ти вільний, Віллікінсе.

— Так, сер.

Ваймз лежав у теплій воді. Внутрішній Ваймз ще галасував десь глибоко всередині, але зовнішній Ваймз намагався не звертати на нього уваги. «Просто зараз, — кричав внутрішній Ваймз, — ти міг прямувати вулицею Дрібних божеств, прямо біля шматочка старої міської стіни, де можна було зупинитися і викурити самокрутку, насолоджуючись вітром…»

Щоб заглушити його, Ваймз почав гучно співати.

Уперше за тисячоліття глибока каналізація під містом, схожа на велику печеру, відлунювала людськими та майже людськими голосами.

— Гей-го…

— Гей-го…

— У-ук у-ук у-ук у-ук ук…

— Телепні!

— Я не можу собі зарадити. Це моя майже ґномська кров. Ми любимо співати під землею. Для нас це природно.

— Гаразд, але чому він співає? Він же мавпа.

— Він людина… ну, частково.

Вони принесли смолоскипи. Серед колон, тікаючи в тунелі, стрибали тіні. Незважаючи на можливі небезпеки, Морква не тямив себе від радості.

— Дивовижа! «Віа Клоака» згадується у старій книзі, яку я читав, але всі думали, що це якась загублена вулиця! Прекрасна робота. Вам пощастило, що річка була у «малій воді». Схоже, зазвичай усе тут наповнене водою.

— Я так і сказав, — втрутився Дуболом. — Повно води.

Він обережно поглянув на танцюючі тіні, дивні та тривожні форми на дальній стіні — химерні двоногі тварини, примарні підземні істоти…

Морква зітхнув.

— Щебню, годі тут влаштовувати театр тіней.

— У-ук.

— Що він каже?

— Він сказав: «Покажи кривого кролика, це моя улюблена фігура», — переклав Морква.

У темряві шаруділи щури. Дуболом озирнувся. Він продовжував уявляти фігури, які цілилися в нього через якісь трубки…

Було кілька тривожних моментів, коли він втрачав з поля зору сліди на мокрому камені, але знову знаходив їх біля стіни, обвішаної цвіллю. І ось вони знайшли саме ту трубу.

Минулого разу він зробив на камені помітку і тепер знайшов її.

— Ми близько, — сказав він, передаючи факел Моркві.

Морква зник.

Вони почули його кроки у багні, згодом — здивований свист, а потім на деякий час запанувала тиша.

Морква з’явився знову.

— Трясця! — сказав він. — Ви двоє знаєте, хто це?

— Схоже… — почав Дуболом.

— Це все схоже на неприємності, — перебив Морква.

— Тепер ви бачите, чому ми не принесли його з собою? — сказав Дуболом. — Зараз носитися вулицями з трупом людини — не найкраща ідея. Я гадаю. Особливо з цим.

— І я думаю так само, — підтримав Щебінь.

— Цілком правильно, — сказав Морква. — Гарна робота, хлопці. Я думаю, що нам краще… поки що залишити ного тут. А пізніше повернутися з мішком. І… більше нікому не казати.

— За винятком сержанта і всіх інших, — сказав Дуболом.

— Ні… Навіть їм не кажіть. Вони почнуть нервуватися.

— Як скажете, капрале Моркво.

— Хлопці, маємо справу зі справжнім маніяком.

Підземне світло осяяло Дуболома.

— Ага, — сказав він. — Ви підозрюєте капрала Ноббса, сер?

— Тут гірше. Добре, треба повертатися, — він озирнувся і подивився на залу, оточену колонами. — Дуболоме, ти знаєш, де ми зараз перебуваємо?

— Здається, під палацом, сер.

— Я так і думав. Звичайно, тунелі проходять скрізь…

Потяг занепокоєних думок Моркви потрапив в аварію на якійсь далекій колії.

У каналізації навіть в таку посуху була вода. У труби впадали джерела, або ж вода просто протікала крізь стелю каналізації.

Скрізь було чутно крапання та плескіт води. І прохолодне, напрочуд прохолодне повітря.

Тут було б майже приємно, якби не жалюгідний скоцюрблений труп того, кого весь світ міг би назвати клоуном Гулякою.

Ваймз витерся. Віллікінс розклав халат із парчею на рукавах. Ваймз надягнув його і покрокував до своєї вбиральні.

Це теж було для нього дивиною. У багатіїв навіть були кімнати для того, щоб одягатися, і одяг, який потрібно було одягати для того, щоб дійти до кімнати, де будеш одягатися.

У вбиральні його чекав свіжий одяг. Сьогодні камзол був зухвалих червоно-жовтих кольорів…

«А зараз ти міг би прямувати Патоковидобувним трактом…»

…І капелюх. У ньому було перо.

Ваймз одягнув камзол і навіть нап’яв капелюха. І здавався цілком нормальним і спокійним, якщо не брати до уваги того, що