Читати книгу - "Озброєні, Террі Пратчетт"

За великим столом у кімнаті Сторожі у глибокому мороці сиділи вартові. Сторожу було розпущено. Їх ще жодного разу не розпускали.

— Ну що, хлопці, може, в карти? — весело спитав Ноббі. Він дістав засалену колоду з огидного сховища десь у брудній уніформі.

— Вони ще вчора програли тобі свою заробітну плату, — обурено пробубонів сержант Колон.

— Тепер є шанс відігратися.

— Так, але, Ноббі, у тебе в руці було п’ять королів.

Ноббі перетасував карти.

— Кумедно, кумедно, — байдуже говорив він, — куди не подивишся, скрізь королі.

— Безумовно, особливо, якщо зазирнути тобі в рукав.

— Ні, я маю на увазі, в Анку є Королівський тракт, є королі на картах, ми отримуємо королівський шилінг, коли стаємо вартовими, — сказав Ноббі. — Королі є скрізь, окрім золотого трону в палаці. Я ось що скажу… якби у нас був король, то всього цього не сталося б.

Морква пильно дивився в стелю, його брови майже зустрілися. Щебінь рахував на пальцях.

— О, так, — сказав сержант Колон. — І пиво було б по долару за відро, і дерева знову б зацвіли. О, так. Кожного разу, коли хтось у цьому місті вдариться мізинцем ноги об шафу, виявляється, що цього не сталося б, якби був король. Чув би тебе Ваймз.

— Люди принаймні слухали б короля, — сказав Ноббі.

— Ваймз сказав би, що це дурня, — сказав Колон. — Те саме він каже про магію. Такі матерії його дратують.

— А звідки беруться королі? — спитався Щебінь.

— Здається, хтось повинен розпиляти камінь, — почав Колон.

— Га! Знову антикремнієнізм!

— Ні, хтось повинен витягнути меч із каменя, — виправив Колона Ноббі.

— А звідки він дізнається, в якому камені меч? — Колон вимагав пояснень.

— Ну… З якого каменя стирчить меч, в тому він і є.

— Та це ж хто завгодно в місті може його схопити! У цьому місті!

— Витягнути його може лише законний король, — пояснив Ноббі.

— О, так, — сказав Колон. — Розумію. Так. Отже, ти кажеш, що спочатку законного короля повинні призначити, а потім він витягує меч? Щось не дуже чесно. Можливо, йому дадуть несправжній порожнистий камінь, всередині якого сидітиме ґном із парою плоскогубців і триматиме лезо меча, поки йому не скажуть, що прийшов законний кандидат.

Муха відскочила від віконного скла, потім прозиґзаґувала кімнатою і влаштувалася на колоду, де недбало кинута сокира Дуболома миттю розрізала її навпіл.

— Фреде, в тебе немає душі, — сказав Ноббі. — Я б не заперечував, якщо б мене зробили лицарем у блискучих обладунках. Ось що робить король, якщо він корисний. Він робить тебе лицарем.

— Вартовий Нічної сторожі у гидотних обладунках — оце і вся твоя прохвесія, — сказав Колон, гордо озираючись, щоб подивитися, чи хтось оцінив, яке дивне слово він сказав. — Я повинен поважати якогось хлопця лише тому, що він витяг меч з каменя? Це не робить тебе королем. Майте на увазі, — сказав він, — той, хто забив меч у камінь… отой хлопець, він король.

— Та такий хлопець був би справжнім тузом, — сказав Ноббі.

Анґва позіхнула.

Дзень-дзелень, дзень-дзелень…

— Це що за чортівня? — розлючено спитав Колон.

Стілець Моркви посунувся вперед разом з ним. Він запхав руку в кишеню, витяг оксамитовий мішечок та перевернув його над столом. Із мішечка вислизнув золотий диск близько трьох дюймів діаметром. Коли він натиснув на кнопку збоку, диск відкрився, наче черепашка молюска.

Вартові вперлися в нього поглядом.

— Це годинник? — спитала Анґва.

— Кишеньковий, — відказав Морква.

— Який великий.

— Це через годинниковий механізм. Вони мали розмістити тут усі маленькі шестірні. У маленьких годинниках є лише маленькі бісики часу, а вони, як відомо, швидко вивітрюються, та і час показують не дуже добре…

Дзень-дзелень, дзень-дзелень, дзеленень, дзень-дзень…

— Ого, він ще й пісеньки грає! — знову здивувалася Анґва.

— Щогодини, — сказав Морква. — Це — частина годинникового механізму.

Дзень. Дзень. Дзень.

— А потім він проб’є годину, — продовжив Морква.

— Значить, він повільний, — скептично сказав сержант Колон. — Всі інші уже пробили час, а цей ще грає музику.

— О, такі годинники виготовляє мій двоюрідний брат Йорґен, — сказав Дуболом. — Вони показують час точніше, ніж годинники на бісиках, водяні годинники чи свічки. Чи ті великі штуки з маятниками.

— Він працює на пружинах і шестірнях, — сказав Морква.

— Тут важливий елемент, — додав Дуболом, одягаючи окуляри, які він щойно дістав звідкілясь із-під бороди, і уважно оглядаючи годинник, — це невелика штучка, яка гойдається і заважає шестірням рухатися занадто швидко.

— А звідки тій штучці знати, що вони почали рухатися занадто швидко? — цікавилася Анґва.

— Ну вона просто така, — намагався пояснити Дуболом. — Я сам не дуже розуміюся на цьому. О, та тут і напис є.

Він прочитав вголос.

— «На варті, вашого часу, від старих друзів, з Варти».

— Це така гра слів, — сказав Морква.

Настала довга ніякова тиша.

— Гм. Я здав по кілька доларів за кожного з новобранців, — додав він, шаріючись. — Я маю на увазі… повернете, коли забажаєте. Якщо забажаєте. Я маю на увазі… ви б обов’язково з ним потоваришували. Якби ближче познайомилися.

Решта вартових обмінялися поглядами.

«Він міг би вести за собою армії, — подумала Анґва. — Точно міг би. Дехто надихав цілі країни на великі вчинки силою своєї постаті. І Морква міг би. Не тому, що він мріяв керувати полчищами, панувати світом чи керувати імперією, яку згадуватимуть ще тисячу років. А просто тому, що він вважав, що всі всередині дуже чесні і шляхетні, і кожен міг би стати порядною людиною, якби тільки доклав зусиль. Він так вірить, що палає, наче полум’я, полум’я, більше, ніж він сам. У нього є мрія, і всі ми — частина його мрії, засіб, і його мрія формує світ навколо нього. Дивно, але ніхто не хоче його розчаровувати. Хоча, якщо подумати, це було б те саме, що вдарити найбільше цуценя у всесвіті. Це якась магія».

— Позолота стирається, — сказав Дуболом і одразу ж швидко додав: — Але це гарний годинник.

— Я хочу вручити його сьогодні ввечері, — сказав Морква. — Ми всі підемо… випити.

— Не найкраща ідея, — сказала Анґва.

— Краще завтра, — сказав Колон. — На весіллі ми будемо почесною вартою. Об’єднаємо мечі у вигляді арки.

— У нас на всіх лише один меч, — похмуро згадав Морква.

Вони опустили очі.

— Це нечесно, — сказала Анґва. — Мені байдуже, хто вкрав те, що вкрали у найманців, але він не міг не спробувати з’ясувати, хто вбив пана Клевця. А на Летицію Невдаліс чомусь узагалі всім начхати.

— Я б хотів з’ясувати, хто в мене стріляв, — сказав Щебінь.

— Чорти! Яким зухвальцем потрібно бути,