Читати книгу - "Бачу ціль, шукаю сенс, Ванда Кей"

- Але ви так і не дали відповіді на моє запитання - де ви переховувалися? - обличчя його блідне, а зіниці звужуються до розміру крихітної намистинки. Мені здається, що навіть волосся його розпрямляється від злості. Якою ж значить награною була його турбота!

На мене нападає нервовий сміх. Якщо мене, жінку, яка буквально дивом пережила вибух будинку, пограбування офісу й аварію, допитують із пристрастю про місце останнього перебування - значить, можна цілком побоюватися, що мене збираються добити просто тут, у відділенні поліції.

Безпорадно обертаюся на Артура в пошуках співчуття. Можливо, він хоча б поглядом підкаже мені, як варто ставитися до беззаконня, яке відбувається, а те, що це саме беззаконня, у мене немає й найменшого сумніву.

- Шановний, ми, власне, наважилися відволікти вас від справ державної важливості лише з однієї причини, - вступає в розмову Артур, розцінивши мій благальний до жалю вигляд, як сигнал до початку дій. - Прийміть заяву.

- А ви хто такий будете? - обличчя слідчого поступово набуває нормального відтінку.

- Ви нам дасте папір і ручку? Чи хочете самі зафіксувати свідчення, не обтяжуючи потерпілу?

- Так,  саме так, - беру пляшку з водою і закидаю ногу на ногу.

- Якщо моя особистість вас хвилює більше, ніж причина візиту громадянки Норвегії до рідної поліції, то можу вас заспокоїти - я можу почекати за дверима, це не проблема. Щоб вас не бентежити і не викликати зайвих запитань, я вийду.

Артур коротко стискає мою руку і прямує до виходу.

Слідчий продовжує мовчати, але деякі його дії свідчать, що слова Артура дійшли до його розуміння - він починає рухатися, стиснувши при цьому щільно щелепи, знаходить на столі і ручку, і папір.

- Ну що ж, пишіть, раз така справа, - злість із нього так і пре. Стає зрозуміло, як складно даються йому його слова. Він пересилює внутрішній опір перед ввічливою, але категоричною заявою Артура.

- Ні, вже звільніть. Пишіть самі. Я хочу заявити, що на моє життя скоєно замах. За останні два дні в моєму житті сталося три події: мій будинок підірвали, мій офіс пограбували, а мене саму ледь двічі не вбили в підлаштованій аварії. І я хочу знати, хто за цим стоїть.

- Так уже й двічі, ви не перебільшуєте? - чоловік різко відкидається на спинку стільця, випромінюючи всім своїм виглядом насмішку.

- Повірте, мені немає сенсу говорити вам неправду.

- Ви стверджуєте, що всі три випадки пов'язані?

- О, простий збіг, так? Вночі громлять офіс моєї компанії, будинок підривають у той самий момент, коли я під'їжджаю до нього, а наступного дня потрапляю в автомобільну аварію. Вам не здається, що це ланки одного ланцюга?

- Що ж, ви маєте повне право формулювати те, що сталося, як вам заманеться... - неохоче бурмоче він. - Але чому саме ви? Кому ви могли перейти дорогу?

- Ось це й хочу дізнатися. У мене не було ворогів. Принаймні, не було... до останнього часу.

У кімнаті повисає мовчання.

- Добре. Ми розберемося. Але попереджаю: якщо у вашій історії є хоч одна брехня - це швидко з'ясується. Маленький, хитрий чоловік відриває очі від паперів і дає мені шанс зробити висновок, що ніщо людське йому не чуже - обличчя його розпливається в усмішці. Навіть якщо вона мені нагадує звіриний оскал.

Я лише знизую плечима:

- Тоді вам нема про що турбуватися. Тому що це - чиста правда.