Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Коли НКВД прийшло забирати Софію Александрову, колишню дружину чекіста Гліба Бокия, її відмовили брати з собою осіннє пальто («сьогодні тепло, а ми повернемося щонайбільше за годину»); це спонукало її зятя, письменника Льва Разгона, на такі думки про дивовижну жорстокість системи: «Чому потрібно було немолоду і нездорову жінку забирати в тюрму навіть без маленького вузлика з білизною і засобами гігієни, які завжди, з часів фараонів, дозволялося брати з собою?»[457]

Дружина актора Георгія Жжонова розуміла, що потрібно зібрати запасні речі. Коли їй сказали, що вона швидко повернеться додому, вона різко відповіла: «Хто до вас потрапляє, швидко не повертається»[458]. Вона була близька до істини. У більшості випадків з часу, коли арештант входив у залізні двері радянської в’язниці, до повернення додому минало багато років.

Якщо тогочасні радянські прийоми арешту часом видаються майже ексцентричними, то ритуали, які відбувалися після арешту, були від початку 1940-х років майже незмінними. Яким би шляхом в’язень не прийшов до воріт своєї місцевої тюрми, події після прибуття відбувалися у точно передбачуваному порядку. Як правило, в’язнів реєстрували, фотографували і знімали з них відбитки пальців до того, як їм говорили причину арешту чи що буде з ними далі. У перші кілька годин, а іноді й кілька днів, вони не бачили нікого старшого за чином від звичайного наглядача, якому їхня доля була абсолютно байдужа, який не мав жодного поняття про злочини, що вони нібито вчинили, і який на всі запитання тільки байдуже знизував плечима.

Багато колишніх в’язнів переконані, що перші кілька годин у тюрмі були умисно сплановані таким чином, щоб їх шокувати, зробити нездатними логічно мислити. Інна Шихєєва-Гайстер, арештована як дочка ворога народу, відчула, що це відбувається з нею, вже через кілька годин, проведених у Лубянці, у московській центральній тюрмі:

«Тут на Лубянці ви вже не людина. І навколо вас не люди. Вони ведуть вас коридором, фотографують вас, роздягають вас, механічно обшукують вас. Усе робиться абсолютно байдуже. Ви шукаєте людського погляду — я не кажу людського голосу, лише погляду, — та не знаходите. Ви стоїте розхристаний перед фотографом, намагаючись хоч якось поправити одяг, а вам пальцем показують, куди сісти, і холодний голос каже "анфас" і "профіль". Вони не вважають вас людиною! Ви стали предметом…»[459]

Якщо арештованих поміщали в одну з численних тюрем великого міста для слідства (а не садили, як висланих, прямо на поїзд), їх ретельно, у кілька прийомів, обшукували. У документі 1937 року подаються спеціальні вказівки тюремникам стосовно того, що «ворог після арешту не припиняє боротьби» і може вчинити самогубство з метою приховання своєї злочинної діяльності. У результаті у в’язнів відбиралися гудзики, ремені, брошки, шнурки, підв’язки, гумки від нижньої білизни, які в’язні могли хитромудро використати, щоб себе вбити[460]. Багато хто відчував себе приниженим. У дочки видатного більшовика Надії Иоффе відібрали пояс, підв’язки, шнурки і шпильки:

«Пам’ятаю, як мене вразила принизливість і безглуздість усього цього. Ну, що може зробити людина за допомогою шпильки для волосся? І навіть коли їй спаде на думку божевільна ідея повіситися на шнурках від туфель, то як вона практично це зробить? Просто потрібно поставити її в огидно принизливе становище, коли падає спідниця, сповзають панчохи, човгають туфлі»[461].

Набагато гіршим був огляд тіла, який ішов далі. У романі «У першому колі» Олександр Солженіцин описує арешт радянського дипломата Іннокентія. Через кілька годин після прибуття до Лубянки наглядач обстежує кожен отвір його тіла:

«Як коняці на базарі, відтягнувши Іннокентієві нечистими руками одну щоку, потім другу, одне підоччя, потім друге, і пересвідчившись, що ніде під язиком, за щоками і в очах нічого не сховано, наглядач твердим рухом закинув Іннокентієві голову так, щоб у ніздрі йому падало світло, потім перевірив обидва вуха, відтягуючи за раковини, велів розчепірити пальці і пересвідчився, що немає нічого між пальцями, ще — помахати руками, і пересвідчився, що під пахвами таж нічого. Тоді тим самим машинно-беззаперечним голосом від скомандував:

— Візьміть член у руки. Загорніть шкірочку. Ще. Так, досить. Відведіть член управо вгору. Вліво вгору. Гаразд, опустіть. Станьте до мене спиною. Розставте ноги. Ширше. Нахиліться вперед до підлоги. Ноги — ширше. Сідниці розсуньте руками. Так. Гаразд. Тепер присядьте. Швидко! Ще раз.

Раніше, думаючи про арешт, Іннокентій малював собі шалений духовний двобій з державним Левіафаном. Він був внутрішньо напружений, готовий до високого відстоювання своєї долі і своїх переконань. Але він жодним чином не уявляв, що це буде так просто і тупо, так невідхильно. Люди, які зустріли його на Лубянці, низько поставлені, обмежені, були байдужими до його індивідуальності і до вчинку, що привів його сюди…»[462]

Жінками такі огляди сприймалися гірше. Одна з них згадувала, що тюремник, який виконував огляд, «знімав ліфчики, пояси з підв’язками, інші предмети жіночої білизни. Потім відбувалося коротке огидне гінекологічне обстеження. Я мовчала, але почувалася так, немов мене позбавляють будь-якої людської гідності»[463].

Під час перебування 1941 року в Александровському централі авторку спогадів Т. П. Мілютіну піддавали оглядам неодноразово. Жінок з її камери виводили на неотоплювану сходову площадку групами по п’ять. Їм наказували повністю роздягтися, скласти одяг на підлогу і підняти руки вгору. Потім відбувався обшук «у волоссі, у вухах, під язиками; також між ногами» — як стоячи, так і сидячи. Після першого такого огляду, пише Мілютіна, «багато хто плакав, у багатьох починалася істерика…»[464]

Після огляду деяких в’язнів ізолювали. «Нищівна ідея перших годин тюрми, — пише Солженіцин, — полягає в тому, щоб відокремити новачка від інших арештантів, щоб ніхто його не підбадьорив, щоб на нього одного тупіше тиснув… увесь розгалужений багатотисячний апарат»[465]. Камера, в якій тримали Євгенія Гнєдіна, радянського дипломата, сина революціонерів, мала тільки маленький стіл, прикріплений до підлоги, і два, також прикріплені до підлоги, табурети. Відкидне ліжко, на якому в’язень спав уночі, кріпилося до стіни болтом. Усе, включно зі стінами, табуретами, ліжком і стелею, було пофарбоване у світло-блакитний колір. «Це справляло враження, що ви знаходитеся у своєрідній корабельній каюті», — пише у спогадах Гнєдін[466].

Також цілком звичайною річчю було поміщення в’язня — так, як це відбувалося у випадку Александра Долгуна, — «у бокс, камеру приблизно чотири на дев’ять футів. Порожній бокс