Читати книгу - "Україна — не Росія"

людей, селян, які переселялися на Волгу та за Волгу, на Урал та за Урал, на Північний Кавказ, на Алтай, у Сибір, на Амур, у Примор’я. У Росії немає такого місця, де б не жили люди із прізвищами українського звучання. Цей факт нагадує про найбільший з податків, виплачених Україною під час її перебування у складі Російської імперії та Радянського Союзу. Цей колосальний податок активними людьми ніхто на Україну спеціально не накладав, але надходження по ньому йшли куди краще, ніж по будь-якому іншому.

«Платили», звичайно, всі частини імперії, але я чомусь переконаний, що відносна доля України була вищою. Українці завжди охоче йшли на воєнну та іншу государеву службу. Українці честолюбні, українці артистичні, українці заповзятливі — загалом, причин, аби зірватися з місця, більше ніж достатньо. Вони йшли за плугом, вони освоювали, будували, вирощували, досліджували, вони створювали імперію, вони її захищали, вони легко розуміли й переймали російську мову — і розчинялися у російському океані.

Чим більше я про все це думаю, тим більше відчуваю одну серйозну проблему. Кілька років тому, 12 грудня 1995 року, я виступав у Кенсингтонській ратуші міста Лондона перед представниками української громади Великобританії і сказав, серед всього іншого, таке: «Наша земля дала світові прославлених композиторів Артемія Веделя, Максима Березовського, відомого поета і філософа Григорія Сковороду, геніальних письменників Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку». Потім я запитував себе: а може треба було додати до цих імен імена Гоголя та Короленка? Адже їх теж дала наша земля. Чому я не назвав Врубеля та Рєпіна? Чому не назвав Вернадського та Сергія Павловича Корольова? Що нас, українців, зупиняє у подібних випадках? Загалом-то зрозуміло що. Традиція віднесення цих імен до російської культури або (як у випадку Корольова) до радянської цивілізації. Небажання побачити чиюсь скептичну посмішку. По-моєму, з цим слід розібратися.

Чи повинні ми покірливо визнати: те, що Україна більше трьох віків віддавала у загальноросійську копилку, вичлененню не піддається, а значить, ми ні на що не можемо і не маємо права претендувати? Фактично потроху складається саме такий консенсус. Не склався ще остаточно, але складається. Вважаю це абсолютно неправильним. Проте, це тема окремої розмови.

Розділ шостий. Тяжкий шлях від УРСР до України

Україна та Росія: Різні стартові умови

Російська імперія намагалась зробити Україну частиною себе самої. 1917 — 1920 роки показали, що замір не здійснився. Вісімдесят років тому проект було поновлено у новій редакції: зробити Україну невід’ємною частиною СРСР. Це також не вдалося. Процес політичного відокремлення України, розпочатий у 1917, був завершений у 1991 році, і ми вже більше одинадцяти років живемо в умовах нової історичної реальності на ймення незалежна Україна.

Нащадкам, мабуть, буде здаватися, що мирний та безкровний перехід від УРСР до України був легким, як все, що назріло та саме собою зрозуміло.

У дійсності ж він виявився приголомшуюче, несправедливо тяжким з найперших кроків. Нова Україна і нова Росія з’явилися на світ водночас, але якими ж нерівними були стартові умови! На відміну від нас, кожен свій крок у напрямку перетворень, як і будь-яку свою помилку, Росія могла і досі може сплачувати із допомогою великої, практично невичерпної ощадної книжки з написом «Природні ресурси».

Раніше ця ощадна книжка робила можливим саме існування СРСР Тільки володіючи нею, можна було сім десятиріч ставити соціальні та політичні експерименти, так як це робило радянське керівництво, а розплата у вигляді економічного краху все не наставала й не наставала. Тут, до речі, і криється пояснення тому, чому комуністичний експеримент не могли поставити у бідній натуральними багатствами Європі. Паризька Комуна навіть у разі перемоги над усіма своїми ворогами протрималася б у владі щонайбільше три роки, може п’ять, та й розвалилася б сама по собі від економічного параліча без будь-якого озброєного втручання. Або ж ті, що «штурмують небо» (спробу французьких комунарів створити принципово новий суспільний лад Карл Маркс назвав «штурмом неба») повинні були підключити до свого соціально-політичного експерименту ресурси численних у ті часи французьких колоній — це було, нагадаю, у 1871 році.

Інша справа СРСР. Вижити та закріпитися (через півстоліття після Паризької Комуни) більшовикам допомогли ліс та руда, вугілля та золото, ікра та хутро. Пізніше до цього списку додались кольорові та рідкісні метали, боксити, апатити, калійні солі, целюлоза, алмази, риба, краби та багато ще чого, але головне — нафта та газ. Природні ресурси, що поновлюються і не поновлюються, дозволяли СРСР виготовляти сучасну зброю і виконувати космічні програми, розвивати освіту та науку, вести хоч якесь житлове будівництво та досить міцно стерегти рубежі. А ще вони допомагали досить довго зображати ефективну економіку. В СРСР не могло бути такого поняття, як об’єкт невігідний або такий, що не окупиться. А Велика ощадна книжка нащо? У другій половині 70-х та першій половині 80-х років СРСР отримав лише від експорту нафти більше 170 мільярдів доларів («нафтодоларів»).

Але сировинні багатства — небезпечна річ. В 1973 році на розвинені капіталістичні країни обвалилося випробування, що потім тривало не менше восьми років. Різкий стрибок цін на нафту викликав тоді тяжку кризу у західній економіці. Ця криза мала колосальні господарчі та технічні наслідки, вона, наприклад, примусила перейти до енергозбереження, а воно у свою чергу відкрило шлях новим технологічним напрямкам. Вихід з кризи був, врешті, знайдений у структурній перебудові використання палива. В СРСР же руки потирали. Семидесяті роки породили у радянської верхівки почуття глибокого самозаспокоєння. Кремлівським старцям почало ввижатися, що так буде завжди: по сталевим безшовним трубам великого діаметру з СРСР буде нескінченно пливти нафта, все більше й більше нафти, а у СРСР — тим же шляхом, тільки зворотнім, нафтодолари, мільярд за мільярдом, так що сплатити можна буде за все. У керівництві СРСР перестали всерйоз розглядати будь-які проекти внутрішніх реформ, що могли б модернізувати все більш застарілі «виробничі сили та виробничі відносини». Споживання енергії на кожну радянську душу за ці роки не тільки не зменшилось, але, на противагу світовій й технологічній тенденції, неприпустимо, більше ніж вдвічі, виросло до 80-х років — з 3,16 до 6,79 тон умовного палива. Потужні науково-дослідні структури, підпорядковані розвитку ВПК та космічних програм, ніяк не ділилися своїми досягненнями з масовим виробництвом. Масове ж виробництво, яке не підганяла конкуренція, відкидало будь-які нововведення. Воно ж бо твердо знало, що вибору у покупця немає. Нововведення відкидало взагалі всяке мирне, цивільне виробництво.[32] Десяти-дванадцяти років блаженного нафтодоларового ідіотизму виявилось цілком достатню, щоб радянська економіка