Читати книгу - "Українська Повстанська Армія 1942-1952"

Однак, теперішній польський уряд, виконуючи сліпо волю і вказівки совєтських властей, від яких він є залежний, не погодився на те, щоб признати українцям якінебудь людські й громадські права, але вирішив насильно виселити ціле українське населення з його дотеперішніх, батьківських відвічних осель.

Тутешнє українське населення не хотіло і не хоче під жодною умовою покинути свої землі і своїх дотеперішніх осель. Діється це з різних зрозумілих людських причин, але найголовніше тому, що в рамках Совєтського Союзу, куди нас хочуть вивозити і де мешкає вся решта Українського, понад 40-мільйонового народу, наш народ не має забезпечених жодних національно-політичних, релігійних ні соціяльних людських прав.

Український нарід терпить у рамках Совєтського Союзу нечуваний національно-політичний і соціяльний гніт. Совєтський режим, у якому доводиться жити українському і другим народам - це режим тотальної диктатури і тиранії, в якому наших братів позбавлено всіх людських прав.

Тому з цілого приблизно мільйона українців, які мешкають за лінією Керзона, майже ніхто не хотів і не хоче від'їжджати добровільно до Совєтського Союзу. Ціле українське населення цих теренів висловилось майже однодушно за те, що не хоче виїжджати, але хоче остатися на своїх дотеперішніх місцях, у своїх батьківських оселях і хоче користати з належних йому громадських прав.

Однак теперішній польський уряд, під натиском Москви, яка боїться залишити українців поза межами своїх безпосередніх нелюдських винародовлюючих експериментів, вирішив викинути українське населення насильно з його осель.

Офіційно ж в урядових договорах проголошено, що це є добровільие переселення.

Ми, українці, отже, дотримуємось цієї урядової постанови про добровільне переселення. Однак, представники польського й большевицького урядів намагаються перевести не добровільне переселення, а примусове виселення. Большевицько-польські переселенчі комісії проголошували впродовж цілого минулого року щораз нові реченці виїзду та провадили в цій цілі широку пропаганду, але майже ніхто з українців не хотів виїжджати. Тоді представники польського й большевицького урядів почали організувати з-поміж польського населення озброєні банди й наказувати їм нападати на українські села, щоб у цей спосіб змусити терором до виїзду.

Наслідком цього упродовж останнього року, а головно на весні 1945 р. нападали на українські села чиспенні польські озброєні банди, яким явно помагапа урядова, державна міліція й інші урядові чинники. Ці озброєні банди, разом з міліцією і частинами війська, спалили впродовж минупого року на цих теренах кількадесять українських сіл, а багато більше пограбували і понищили. Діялись при тому страшні злочини масових мордів і вбивств. У деяких селах вбили банди й державна міліція по сто, двісті й більше людей впродовж одного дня. Били до крови, тортурували і вбивали також жінок, старих і дітей. Живих людей, часто навіть немовлят, кидали прямо в огонь.

Патронували тій людоїдській терористичній акції частини большевицьких прикордонних військ НКВД, які переходили часто в різних місцях новоутворений кордон між Польщею і УССР, стаціонували на цьому боці та помагали всіляким польським терористичним бандам ламати опір і оборону українського населення перед терором і виселенням.

Однак і цей довготривалий терор організованих банд державної міліції не зламав волі українського населення залишитись на своїй землі.

Під натиском нечуваного терору записався на виїзд тільки невеликий процент людей. Але й ті, які записувались, робили це під примусом. Виїжджати однак не хотіли, тікали й ховалися. А ті, яких таки вивезли, повертали часто вже по короткому часі через кордон, до своїх рідних осель, якщо їм вдалося втекти з концентраційних таборів, до яких большевики вивозять звідси українське населення.

Українське населення, доведене до крайности, зорганізувало власними силами загальну збройну самооборону проти цих польсько-большевицьких банд. Ціле населення стало солідарно до рішучої оборони. Збройні частини Української Повстанчої Арми (УПА) й самооборони відбивали з успіхом у багатьох випадках напади банд і міліції.

Також серед польсьхого народу відозвались з часом розумні голоси, які засуджували терористичні протиукраїнські напади, як ганебні й шкідливі для інтересів польського народу.

При допомозі завзятої збройної самооборони українського населення і, з другої сторони, під впливом усвідомленої акції розумвіших патріотичних кіл польської суспільности, вдалося по довшому часі у місяцях травні і червні 1945 р. зліквідувати в більшості випадків терористичні напади банд і криваву польсько-українську боротьбу.

Залишки терористичних банд діяли і діють досі тільки в тих не дуже численних місцевостях, де польське населення підлягає впливам урядового комуністично-большевицького табору. У великій більшості прикордонних українсько-польських теренів запанував влітку 1945 р. повний спокій. Мирне населення, як польське, так і українське, приступило перший раз за довгий час до нормальних польових робіт у взаємній сусідській згоді. З кожним днем наладнувались кращі відносини на цих теренах. На місце дотеперішньої боротьби, яка принесла шкоду обом народам, народжувалась приязнь і співпраця, які могли принести обом сторонам в майбутньому поважні користи. З сього ходу справ раділи всі чесні і розумні люди.

Але теперішній польський уряд, підлягаючи зовсім впливам і директивам червоної московської імперіялістичної політики, затривожився, що порозуміння та співпраця польських та українських національних чинників може вплинути дуже поважно на зміцнення визвольного протибольшевицького фронту поневолених народів СССР, які борються за своє визволення і державну приналежність. Тому в тих урядових большевицьких колах вирішили за всяку ціну виселити всіх українців, щоб тим розділити й порізнити обидва народи, бо це потрібне сьогодні імперіялістичній політиці Москви.

Коли не вдалася спроба перевести виселення українців при допомозі терору міліції й організованих цивільних банд, польський уряд кинув у місяці вересні 1945 р. великі частини війська до акції насильного виселення українців. В той спосіб розпочалася з початком вересня нова хвиля терору проти українського населення, тим разом уже зовсім явна, незамаскована заслоною невідповідальних банд, бо переводили цю акцію військові частини. Треба зазначити, що командирами цих частин польського війська є майже виключно большевицькі офіцери в польських мундирах. Військо те оточує ночами українські села, на взір сумної пам'яті гітлерівських душогубів в часі недавньої німецької окупації, і примушує опісля населення до виїзду.

Тому, що українці не хочуть ніде добровільно виїздити, вояки цього польського війська, за наказом згори, грабують усе майно, страшать масовими розстрілами, часто б'ють, гвалтують жінок, стріляють невинних жителів, силою викидають з хат та чинять всілякі інші насильства й злочини.

В місті Перемишлі арештували єпископа української греко-кат. Церкви, Коциловського,