Читати книгу - "Річки Лондона"

— А що каже Найтінґейл?

— Він каже, що якби я не відволікався на фізику, то не мусив би так часто відмиватися від яблук.

Наприкінці березня годинники переводять на одну годину вперед — переходять на літній час. Прокинувшись того дня пізно, я відчув, що у Фоллі панує дивна пустота: стільці в кімнаті для сніданку досі засунуті під столи, на стіл не накрито. Найтінґейла я знайшов у одному з дуже м'яких крісел на балконі другого поверху; він читав вчорашній номер «Телеграф».

— Сьогодні переводять годинники, — сказав він. — Двічі на рік вона бере вихідний.

— І куди вона йде?

Найтінґейл указав у напрямку горища.

— Думаю, залишається у своїй кімнаті.

— А ми кудись їдемо? — спитав я.

На Найтінґейлові був надітий спортивний піджак, а під ним — кремовий шотландський светр. На маленькому столику поруч із ним лежали його шоферські рукавички та ключі від «Ягуара».

— Це залежить від того, — сказав він, — чи знаєш ти, де сьогодні Старий Чоловік Темзи.

— Трусбері Мід, — сказав я. — Він має прибути туди приблизно під час весняного рівнодення, яке було минулого тижня, і залишатиметься там до Дня Дурнів.

— Чому ти так вважаєш? — спитав Найтінґейл.

— Це виток його річки, — сказав я. — Куди ще йому йти навесні[7]?

Найтінґейл усміхнувся:

— Я знаю на шосе М4 непогану кав'ярню. Можемо там поснідати.

Трусбері Мід, опівдні, небо блідо-блакитне. Якщо вірити топографічній карті, саме тут, у 130 кілометрах по прямій від Лондона, з'являється Темза. Трохи на північ звідси знаходиться археологічна пам'ятка — чи то фортифікація залізного віку, чи то римський табір; вона ще чекає на своїх дослідників. Виявилося, що там є волога лука, камінь, що позначав виток, а після дуже мокрої зими є невеличка ймовірність побачити тут воду. Під'їжджати туди треба другорядною дорогою, але щойно закінчувалися приватні будинки, для яких цю дорогу було прокладено, вона ставала гравійною. Лінію ріки було видно завдяки густим деревам; виток Темзи був за ними.

На тій луці стояв Двір Старого Чоловіка Річки. Почули його ми раніше, ніж побачили: гуркіт дизельних генераторів, брязкання сталі, гупання басів музичного ритму, ревіння гучномовців, дівочі крики, спалахи неонових вогнів над деревами — усі ознаки мандрівного парку розваг. Я раптом згадав один з тих вихідних, коли я однією рукою тримав за руку батька, а другою стискав дорогоцінну жменю монет. Яких ніколи не вистачало, вони завжди швидко закінчувалися.

Ми залишили «Ягуар» біля дороги й пішли пішки. За деревами я бачив верхівки великого колеса та того атракціону, в якому тебе жбурляють у повітря прив'язаним до кінця мотузки — я не знаю, який у цьому сенс. Дорога перетинала русло потоку поверх сучасної бетонної труби, яка нещодавно була ушкоджена, коли по ній проїжджали важкі вантажівки; на мить ми опинилися в тіні дерев.

Перший рядок припаркованих фургонів почався відразу, як ми знову вийшли на сонце. Більшість з них були старомодні: горбаті дахи, маленькі дверцята та вікна. Були серед них і декілька нових, з нахиленими передніми частинами та червоними смугами-блискавками. Крізь захаращення з газових балонів, розкладних стільців, натягнутих відтяжок і сплячих ротвейлерів я навіть побачив мигцем схожий на підкову дах дерев'яного циганського фургона — я вважав, що вони лише заради туристів існують. Хоча на перший погляд фургони були припарковані абияк, мене не залишало відчуття, що є в їхньому розташуванні певна закономірність, яку свідомість не могла вхопити. Територія безумовно мала кордон, і в кремезному чоловікові, який охороняв його, сидячи у дверях свого фургона, не було нічого ілюзорного.

Чорне волосся цього чоловіка було змащене, чуб зачесаний назад, на щоках довгі бакенбарди, що вийшли з моди ще коли мій тато регулярно грав з Тедом Гітом наприкінці п'ятдесятих. А ще в нього був абсолютно нелегальний дробовик, який стояв спертий на фургон.

— Добридень, — сказав Найтінґейл і пройшов повз нього, не зупиняючись.

Чоловік кивнув:

— Добридень.

— Хороша сьогодні погода, — сказав Найтінґейл.

— Схоже, буде сонячно, — сказав чоловік з акцентом, який був чи то ірландський, чи то валлійський, але безумовно кельтський.

Я відчув, як на шиї під потилицею поворушилося волосся. Лондонські копи не люблять вдиратися в кочовий табір не маючи щонайменше повний фургон спецзагонівців у обладунках — інші способи вважаються відсутністю поваги.

Житлові фургони стояли дугою навколо власне ярмарку. Там великі ярмаркові апарати ревіли, брязкали й волали пісню «I Feel Good» у виконанні Джеймса Брауна. Кожний коп знає, що ярмарки Великобританії організовуються Шоуменами, переплетені родини яких настільки замкнені, що офіційно вважаються окремою етнічною групою. Родинні імена були написані фарбою на генераторах і тимчасових огорожах. Я нарахував щонайменше шість різних імен на шести різних атракціонах, а потім ще стільки ж, поки ми йшли крізь ярмарок. Схоже, кожна родина привезла на весняний ярмарок у Трусбері Мід по одному атракціонові.

Повз нас пробігли худорляві дівчата, за якими майоріло їхнє руде волосся та лунав сміх. Їхні старші сестри походжали в коротких білих шортах, ліфчиках і чоботах з високими підборами, і поглядали на старших хлопців крізь вкриті тушшю вії та хмарки сигаретного диму. Хлопці намагалися приховати