Читати книгу - "Річки Лондона"

Власне ярмарок формував ще одне півколо, у центрі якого була грубо зроблена огорожа з жердин, як у кінофільмах про ковбоїв, а в центрі огорожі знаходився витік могутньої Річки Темзи. Як на мене, він був радше схожий на маленький ставок для качок. А біля огорожі стояв сам Старий Чоловік Річки.

Колись у Міді була статуя Батька Темзи, яка тепер стоїть у Леклейді, на відтинку ріки, в якому вода буває частіше, ніж тут, а зображує та скульптура мускулистого чоловіка з бородою як у Вільяма Блейка; чоловік спирається на постамент, тримаючи на плечі лопату, а біля ніг у нього ящики та пакунки — плоди промисловості та торгівлі. Імперську пропаганду можу впізнати навіть я, тому для мене виявилося несподіванкою, що він і насправді має такий вигляд; втім, мабуть, я розраховував побачити щось більше, ніж чоловіка біля паркана.

Він був невисокий, з худим обличчям, над яким стирчали гачкуватий ніс і великі брови. На вигляд він був старий, щонайменше сімдесят років, але в його рухах була жилава сила, а очі в нього були сірі та блискучі. На ньому був старомодний двобортний костюм майже чорного кольору; під розстебнутим піджаком було видно червоний оксамитовий жилет, латунний кишеньковий годинник і складену носову хустку кольору жовтих нарцисів. На голову був насунений старий капелюх, з-під якого стирчали пасма білого волосся, з губи звисала сигарета. Він стояв, спираючись на огорожу, ставши ногою на її найнижчу жердину, і краєм рота розмовляв з одним з кількох лячно жвавих старих чоловіків, що стояли з ним біля огорожі. При цьому він то вказував на ставок, то довго затягувався сигаретою.

Коли ми підходили до нього, він глянув на Найтінґейла, нахмурився, а потім звернув увагу на мене. Я відчув, як мене потягла сила його особистості; вона обіцяла пиво та кеглі, запах кінського гною та піше повернення з паба додому під місячним світлом, теплий камін і простих жінок. Добре, що я вже мав досвід із Мамою Темзою, тож приготувався подумки завчасно, бо інакше покрокував би до нього й запропонував би йому все, що мав у гаманці. Він підморгнув мені й зосередив свою увагу на Найтінґейлі.

Старий Чоловік вигукнув вітання на невідомій мені мові, яка могла бути валлійською, шелта, або навіть доримською гельською. Найтінґейл відповів тією самою мовою, і я подумав, чи не доведеться мені її теж вивчати? Старі чоловіки посунулися, щоб біля огорожі з'явилося місце, але лише для одного чоловіка. Найтінґейл підійшов до Батька Темзи, і вони потиснули один одному руки. Завдяки більшому зросту та гарному костюмові Найтінґейл мав виглядати як поміщик, що зустрівся з селянами, але в тому, як Батько Темза дивився на нього, не було анітрохи смиренності.

Говорив здебільшого Батько Темза, свої слова він підкреслював легкими рухами пальців. Найтінґейл похилився на огорожу, навмисно зменшуючи різницю зросту; він кивав і сміявся в доречні, наскільки я розумів, моменти.

Коли я думав, чи не наблизитися мені до них, щоб почути, про що вони розмовляють, мій погляд перехопив один з молодших чоловіків. Він був вищий і більш кремезний, ніж Батько Темза, але мав такі самі довгі жилаві руки та вузьке обличчя.

— Краще вам не забивати собі цим голову, — сказав він. — Мине не менше, ніж півгодини, перш ніж вони закінчать обмінюватися люб'язностями, — він простягнув велику мозолясту долоню, щоб потиснути мені руку. — Окслі, — представився він.

— Пітер Ґрант, — сказав я.

— Ходімо, я познайомлю вас зі своєю дружиною, — сказав він.

Дружина була привабливою жінкою з кругленьким личком і разючими чорними очима. Вона зустріла нас на порозі скромного фургона 1960-их років, який стояв окремо, ліворуч від ярмарку.

— Це моя дружина Айсіс, — сказав Окслі, а потім звернувся до неї: — Це Пітер, новий учень чародія.

Вона потиснула мені руку. Її шкіра була тепла й мала таку саму нереальну бездоганність, яку я помічав у Беверлі та Моллі.

— Дуже приємно, — сказала вона. Вимова в неї була наче в Джейн Остін.

Ми сіли на розкладні стільці навколо картярського столика, який мав стільницю з потрісканого лінолеуму й був прикрашений самотнім нарцисом, що стояв у стрункій скляній вазі.

— Ви хочете чаю? — спитала Айсіс, а потім, побачивши моє вагання, додала: — Я, Анна Марія де Бург Коппінгер Айсіс, урочисто клянусь життям свого чоловіка, — на цих словах Окслі злегка пирхнув, стримуючи сміх, — і майбутніми перспективами веслярської команди Оксфорда, що ніщо, спожите вами в мене вдома, ні до чого вас не зобов'язуватиме, — вона перехрестила серце й по-дівчачому всміхнулася мені.

— Дякую, — сказав я. — Від чаю я не відмовлюсь.

— Бачу, вам цікаво, як ми познайомилися, — сказав Окслі.

Я бачив, що йому кортіло про це розповісти.

— Напевно, вона впала до вас у річку, — припустив я.

— Ви помиляєтесь, сер, — сказав Окслі. — За тих часів я мав велику прихильність до театру, і дуже часто вбирався гарно й з'являвся у Вестмінстері, щоб подивитися вечірню виставу. Я тоді був той ще франт і, напевно, привертав до себе багато захопливих поглядів.

— Особливо, коли гуляв по ринку худоби, — сказала Айсіс, саме повернувшись із чаєм.

Я звернув увагу, що чашки та чайник були зі сучасної порцеляни, гарного дизайну зі стильною платиновою смужечкою навколо вінців. Я запідозрив, що отримую VIP-обслуговування, і зацікавився причинами такого ставлення.