Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

вагання, розлад, навіть відчай, а разом знайомі й світлі миттєвості спокою, втихомирення, благодаті, здобуття «кіфи» («кефи»), тобто твердого каменю, міцного підґрунтя, жаданої духовної гавані, куди їх приводить віра в Бога. Ці душі чутливі, емоційно реактивні, вбирають у себе смуток і біль околишнього світу й водночас кожна з них сама є цілим світом — світом напружених моральних устремлінь, багатої гами хвилювань, найтонших перехідних станів. Сковорода тому й став, властиво, першим ліриком в українській поезії, що, залишаючись у межах барокового світовідчуття і барокової поетики, поєднав проповідь («Сядем собі, брате мій, сядем для бесіди…» — пісня 21-ша зі «Саду божественних пісень») з проникливою сповіддю («Душа сумує…» — пісня 8-ма), розкрив потаємні куточки своєї душі.

Провідником і водно тим, хто сповідується, постає перед нами і Гоголь. Коли він в одному з листів запевняє П. Плєтньова, що живе лише «своїм внутрішнім світом», «давно охолов і згаснув для всіх хвилювань і пристрастей світу», це далеко не вся правда про себе, радше — вияв минущого настрою, а чи, можливо, не вповні точно висловлена думка. Насправді для Гоголя ці два світи злито нерозривно. Йому необхідно й душу свою вилляти, й іншим душам чимось зарадити, допомогти, настановити на правдиву путь, весь — не менше! — цей грішний, сповнений хвилювань і пристрастей світ поліпшити, вдосконалити, за його словом, «упорядкувати». Ближче до правди про себе він тоді, коли каже про двоєдність у ньому душі й «справи життя». Та все ж первинною в цій двоєдності є основа душевна. Не можна досягнути «надійної справи життя», не можна «влаштувати» світ, не навівши порядку у власній душі, не виховавши (а задля цього не пізнавши) самого себе. До письменника-«душознавця» вповні пасує та моральна максима, що її Гоголь у «Вибраних місцях» висуває перед священиком, який збирається іти зі своїм словом до людей: «Виховуються для світла не серед світла, але поза ним, у глибокому внутрішньому спогляданні, в дослідженні власної душі своєї, бо там закони всього і всьому: знайди тільки ключ до своєї власної душі; коли ж знайдеш, тоді цим ключем відімкнеш душі всіх» («Про те ж саме»)[171]. І в іншому листі, «Поради»: «В жодному разі не зводь очей зі самого себе. Май завжди на меті себе раніше від усіх… Потурбуйся спершу про себе, а потім про інших, і стань раніше сам чистішим душею, а потім уже намагайся, щоби й інші були чистішими»[172].

Ідея пізнання самого себе — духовна домінанта всієї творчості Сковороди, без пересади, всього його життя. Їй він 1769 року присвячує перший свій філософський твір, діалог «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе». Звернувшися до стародавнього міфу про Наркіса (в звичному для нас звучанні — Нарциса), Сковорода подає ориґінальне тлумачення традиційного образу. Для нього Наркіс не є символом простої самозакоханості, це людина, котра зуміла здійснити тяжкий і зухвалий акт відкриття самої себе. «Наркісів образ благовістить це: „Пізнай себе!“ Нібито сказав: чи хочеш бути задоволений собою і залюбитися в самого себе? Тоді пізнай себе! Поспитуй себе міцно» (І, 151). Знаменно, що поверненням до теми й образу Наркіса Сковорода і завершує свої філософські розмисли. 1794 року, за кілька місяців до смерті, в останньому листі до М. Ковалинського він повідомляє, що «зробив пролог… до „Наркіса“, тобто до книги „Пізнай себе…“» (II, 319). Коло замкнулося. Самопізнання як шлях до самовдосконалення — ця думка стала головною і наскрізною в етичній програмі філософа.

З цим органічно пов’язані в Сковороди такі етичні мотиви, як уявлення про щастя, «необхідної необхідності», про душевну рівновагу, про «чільність» серця в людині, про передбачену долею «спорідненість» кожного до тієї чи тієї праці. Не може не привернути увагу, що Гоголь не тільки виявляє осібну цікавість до тих самих моральних проблем, але, зазвичай, і розв’язує їх у суто «сковородинівському» дусі, наче під впливом ідей свого попередника, хоча, як уже зазначалося, з усього судячи, з працями філософа він не був знайомий.

За приклад може правити одна з найважливіших складових етичної системи обох — питання про людське щастя в різних його аспектах.

Гоголь виходить із розуміння щастя як внутрішньої душевної гармонії, що її людина досягає в процесі безперервного, тяжкого, але єдино благотворного осягнення власного «я», цілеспрямованої моральної «самобудови», нестримного прагнення «стати кращим». Звідси його байдужість до зовнішніх атрибутів добробуту, переконаність у безумовному пріоритеті духовної основи перед матеріальною, здоров’я душі—перед здоров’ям тілесним. Гоголева фраза: «…Сили мої слабшають щохвилинно, а не дух» — майже дослівно, а головно, змістом своїм і суттю, перегукуються з тим, що пише на схилку літ Сковорода в згаданому щойно листі до М. Ковалинського: «Старість моя страждає, але страждає тлінне тіло, але не душа».

«Душа», «дух», «серце» — і для Сковороди, й для Гоголя слова одного сенсового ряду, в них сконцентровано «мораль людську», істинну сутність людини. Тут криється вічна загадка, невимірна глибина, яка владно притягує до себе. «О серце, — вигукує в „Наркісі“ Друг, виразник поглядів автора, — бездно всіх вод та небес ширша!.. Яка ти глибока! Все охоплюєш і складаєш, а тебе ніщо не вміщує» (II, 163). Читаємо Гоголів лист до П. Плєтньова: «Друже мій, серце, людське серце є безодня несповідна»[173].

Щодо порівняння серця людського з «безоднею», то в Сковороди й Гоголя спільний попередник — Блаженний Авґустин. З образом безодні видатний представник західної патристики пов’язував уявлення про складність і невичерпність душевного світу людини. Він замислювався над сенсом 41-го псалму Давидова «Безодня безодню закликає…». «Якщо є щось глибоке, — зауважує Авґустин, — то хіба серце людське не є безоднею? Що глибше цієї безодні?»[174]. Зазначмо, що саме 41-м псалмом навіяна 11-та пісня Сковороди («Годі прірви океану…»), пряме посилання на Авґустина є в пісні 28-ій; Сковорода високо цінує цього автора, називає його серед своїх «наставників». Знав Авґустина й Гоголь, знав і, ймовірно, не уникнув його впливу; зіставлення гоголівської концепції «душевного міста» («Розв’язка Ревізора») і твору Авґустина «Про град Божий», яке пропонує В. Носов (П. Паламарчук) у книзі «„Ключ“