Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

424
0
18.07.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Листи до себе" автора Борис Іванович Кульчицький. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 68
Перейти на сторінку:
Вінниці в НКВД. Тепер я найшла на дільниці парку кілька речей з його одягу: плисовий піджак, мішечок для хліба, 2 спідні сорочки й 2 верхні. Мій чоловік також у числі по-звірячому «забитих».

Вінниця, 1 липня 1943 року».

Свідчення Галини Грушківської з села Городниці, Немирівського району:

«У жовтні 1937 мого батька, колгоспника Петра Грушківського, 55 років від народження, заарештували енкаведисти в Брацлаві. Моїй матері заявили, що він ворог держави. Я впевнена, що мій батько, який не скінчив ніякої школи, ніколи не займався політикою. Два тижні батька тримали у Брацлаві, потім перевели до Вінниці. Від того ми більше нічого про нього не знали. Так само нічого невідомо було і про інших десятьох чоловіків з нашого села, заарештованих водночас з батьком.

Я прочитала в газетах, що у Вінниці розкриті братські могили, тому приїхала сюди й серед речей знайшла шапку свого батька. Вона була йому велика, і я сама її переробляла, тому й могла точно впізнати її. Тепер я знаю: мого батька забили енкаведисти.

Вінниця, 3 липня 1943 року».

Вдова Надія Гончар з села Стунівки, Муровано–Курилівського району посвідчила:

«У грудні 1937 року два енкаведисти зробили обшук у нашій хаті. Нічого не знайшовши, заарештували мого чоловіка Павла Гончара, віком 30 років, і відправили вантажним автомобілем до Бару.

Досі я думала, що мій чоловік відбував десятилітнє заслання у Сибирі, аж поки сьогодні не знайшла кілька речей з його одягу й між ними піджак, який я впізнала по латках, що їх сама пришивала. Тепер я певна, що серед забитих є мій чоловік.

Вінниця, 5 червня 1943 року».

Свідчення Олени Ольхівської з м. Вінниці:

«У листопаді 1937 року енкаведисти заарештували в хаті мого чоловіка Петра Ольхівського. Він працював на хлібозаводі. Коли почали розкопувати виявлені могили, я ходила туди щодня і на одному з трупів впізнала чорний піджак, чоботи та сорочку мого чоловіка. У цьому самому трупі я впізнала його по скривленому мізинцю правої руки. Отже, жодної помилки не може бути.

Вінниця, 1 липня 1943 року».

Катерина Горлевська із м. Жмеринки посвідчила:

«Серед викопаних речей я впізнала речі мого чоловіка: вишиту сорочку, ватяний піджак з хутряним коміром. Мій чоловік Дмитро Горлевський був машиністом на залізниці. Заарештували його 13 травня 1938 року у Жмеринці.

Одержавши повістку з’явитися до НКВД, чоловік туди пішов і не повернувся. Через два тижні його перевели до Вінниці. Я поїхала туди. На мої запитання про чоловіка я одержала відповідь, що його заслано у Сибір без права листування. Тепер я переконана, що серед убитих є мій чоловік. Я знайшла сорочку, яку сама вишивала, а пізніш, навіть, і латала. 60 чоловік, усі робітники–залізиичники. Про них більше ніхто нічого не чув.

Вінниця, 1 липня 1943 року».

Навесні 1938 року я виїхав до Києва й пробув там три місяці. В цей час у Вінниці арештували мого брата. Повернувшись літом до Вінниці, я побачив проти моєї служби на Літинській вулиці нову огорожу біля 3 метрів заввишки із дощок, щільно набитих у два ряди. Минув якийсь час, і вже почали говорити, що тут закопують розстріляних у НКВД.

Одного дня я почув сморід мертвечини, пригнаний вітром з-за огорожі. Тоді я уважно оглянув огорожу і, знайшовши дірочку від вибитого сучка, зазирнув у неї. Побачив багато свіжо–насипаної глини, а під самою огорожею — купи почорнілих трупів, яких, очевидно, не встигли ще закопати. Кожного разу, вгледівши авто, я проводив його очима аж до воріт, за якими воно зникало. Мені ввижалося, що в такому авто лежить труп і мого брата. Мало не щоденно я бачив вантажні авто, що в сутінках проїздили повз нашу станцію в ворота, а другого дня, навантажені глиною, виїздили в напрямку Літина.

Зі слів сторожа ринку Опанаса Скребка з Вінниці запротоколено таке свідчення:

«З 1935 до 1941 року я був сторожем міських овочевих насаджень на Літинській вулиці. В березні 1938 року велика ділянка поруч з плантацією, яку я сторожив, була загороджена високою дерев’яною огорожею. Приблизно за місяць після того, я виліз якось уночі на дерево, що росло біля огорожі. Було місячно. Коло самої огорожі я побачив шість ям, кожна біля трьох квадратних метрів. В ямах було по кілька трупів.

Очевидно було ще досить місця, а тому вони й не були засипані. Уночі я ні разу не чув ні стрілянини, ні криків, але вдень часом бачив, як приїздили комісари в легкових авто. Тоді лунали й постріли. Іноді з-за загорожі несло й трупним смородом. Я вже й раніше помічав, що сюди приїздили навантажені автомашини, з яких за огорожею щось скидали, чув глухе гупання об землю.

Ці рядки я пишу пізньої осені 2002 року. Вказую час, щоб пояснити свій відступ не від теми, ні, а задля використання джерела інформації, яка буде доречною в цій такій печальній повісті.

Голодного 1946‑го року я почув про Таранкова Бориса, учня нашої школи, який навчався на клас вище від мене. Перебуваючи в товаристві з Олексієм Головіним, Карлом Крігером, Іваном Черняхівським, я через них[57] познайомився ближче і з Борисом Таранковим, але, як то кажуть, не зійшовся. Об’єктивних причин багато, та не в них справа. Дізнався, що Борис сирота (батька репресували у 37‑му, мама померла після відсидки у в’язниці) доглядала його тітка — материна сестра. В 1946–1947 році уже в Києві, коли Борис навчався на 1‑му курсі фінансово–економічного інституту, зійшлися ми з ним трохи ближче. Та ненадовго. З відчаю, що немає чого поїсти хоч раз в день, вступив Борис у Севастопольське вище воєнно–морське училище.

І зустрілись через 55 років.

Капітан 2‑го рангу, колишній командир дивізіону бойових кораблів Чорноморського флоту запитав мене, чим живу, чим займаюсь.

Я сказав, що живу минулим, намагаюсь щось занотувати з того підсумовування пережитого. Зараз, конкретно, опрацьовую події у Вінниці літа 1943 року.

— А я там був з мамою, дещо бачив…

- ?!

Так постав переді мною ще один свідок. Тут же попросив його викласти це на папері. За два дні після зустрічі Борис зателефонував мені і повідомив, що вже надрукував шість аркушів «Война детскими глазами». Подаю його мовою оригіналу:

«Когда фашисты напали на СССР,

1 ... 49 50 51 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"