Читати книгу - "Знову "ми", Ліка Радош"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
* * *
Швиденько переодягнулась в домашній одяг. В коридорі, по дорозі на кухню, зіткнулась зі Стасом, що тримав пакети з нашим сніданком. Чоловік мене обійняв, вкрав легкий поцілунок і прошепотів на вушко:
- Бачиш, усе добре. А ти так боялася.
- Угу. - викрутилась з його рук, та пішла на кухню, де мама чекає.
За мною слідом прийшов і Плутар. Рада, що не залишає мене з мамою на одинці. Знаю, що захоче, щоб розповіла, як ми змогли помиритись, коли раніше я, навіть, імені не хотіла його чути. Не те що, якусь інформацію про нього взнавати.
- Бачу, діти, не забули про мене. Бо я, вже, хвилюватись почала, що обоє пропали. - жартує мама.
- Ми б не змогли про вас забути. Ось і наш сніданок. Тобто обід. - швидко виправився Стас.
- Та я вже догадалася, що ви сьогодні зробили собі день без годин. - сміється. - А я так невчасно прийшла! Чекай, дитино! Ось, ти ще тата ощасливиш такою звісткою. Що нарешті зять об'явився. - це мама до мене, і одразу, не відходячи від каси, до Стаса. - Ти ж цього разу по людське все зробиш?
- Так. Звичайно. - спокійно відповідає чоловік.
- Це ви про що? - уточнюю я, бо щось, зовсім не встигаю, за їхніми думками.
- Як це про що? Про ваше весілля. - від маминих слів я вкрилась мурашками. Так далеко, я не заходила у своїх думках про наше майбутнє.
- Стас. Поясни їй. - дивлюсь на нього, як на рятівника, але бачу, що він не на моїй стороні. - Тобто, ми тільки почали стосунки, мам. Про яке весілля може йти мова?
- Про наше, Аліно. - відповідає мені Стас. Так, ніби, це я щось не те говорю.
- Ми про це не говорили. - далі продовжую.
- Ну то поговоріть. - перебиває нас мама. - То ж, розповідай Станіславе, де тебе носило, і як зараз поживаєш.
Стас вдався до скороченої розповіді про свої "пригоди". Мама, задумливо сиділа, поки не видала.
- То ти в Франківськ назад переїжджаєш? Раз усе ж втрутився в життя доньки? І так, бачу, суттєво!
- Ми про це ще не говорили. - перебиваю я маму.
- А треба говорити. - не дозволяє мені продовжити думку. - То що далі, Станіславе?
- Думаю, спочатку ми поговоримо про це з Аліною. А потім і вам розповімо про свої плани.
З полегшенням зітхаю. І саму це питання турбує. А що далі? Та боюся його, навіть, задавати?
П'ять років тому, не задумуючись, пішла б за ним, хоч, на край світу. А тепер, я, зовсім, не впевнена. Не впевнена в ньому. Та, зрештою, зважаю, також, і на свій комфорт, не тільки на його. А мені комфортно тут.
- Не затягуйте тут. А то я вже на внуків зачекалася.
- Ну, мам. - зітхаю я.
Кожного разу одне й те саме. Ніби життя жінки тільки в тому і має сенс, що одружитися і народити купку діточок, щоб їх бавити. Все інше, то не життя.
- Ти просто, ще нічого не розумієш. Молода ще.
- Ось, бачиш. Донька в тебе ще молода, не досвідчена, нічого не розуміє, а ти від неї внуків хочеш. Що ж я з ними буду робити, якщо така безпорадна? - відповідаю матері.
Стас, сидить мовчки спостерігає за нашою суперечкою. І посміюється собі. Весело йому. Ну-ну, ще поговоримо. Я тобі влаштую, гарячу зустріч.
Мама ще деякий час посиділа з нами, та й пішла у своїх справах. Ми залишились одні. З мішком питань, котрі потрібно обговорити.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знову "ми", Ліка Радош», після закриття браузера.