Читати книгу - "Знову "ми", Ліка Радош"

- Аліна, нам дійсно варто поговорити, як бути далі. - починає Плутар одразу, як за мамою закриваються двері.

Не люблю я такі слова. "Нам треба поговорити". З них, завжди, починається якийсь триндець у моєму житті. Це код моїх невдач, чесне слово. І, хоч, я розумію, що нам дійсно варто обговорити плани на ближче майбутнє, та все ж, ці слова мене лякають.

- Давай поговоримо, раз треба. - діватись нікуди, погоджуюсь зі Стасом, та прямую до вітальні, вмощуюсь на диван. І чекаю.

Станіслав довго чекати себе не змушує, займає м'яке крісло, що полюбилось йому. Мовчки дивиться на мене, потираючи руки, хвилюється. Мабуть, також, не знає з чого почати, і про що, в першу чергу, говорити. Підводиться і робить коло по кімнаті. Я вже не надіюсь, що він почне розмову. Все-таки прийдеться мені. Вже набрала повні груди повітря, щоб запропонувати свій варіант розвитку наших стосунків, та промовити нічого не встигла.

- Я хочу, щоб ти переїхала до мене, в Київ. Розумію, що нам потрібно буде винаймати інше житло, але це, думаю, не горить. Закінчиш справи тут. Переїдеш до мене, а там, на місці, сама вибереш квартиру, яка тобі сподобається, облаштуєшся, потім подумаємо і про роботу, якщо захочеш працювати.

Цей монолог прослухала мовчки. Просто мову відняло. Окрім того, що одразу, різало вухо — це його "Я хочу". Так і розуміння того, що він усе це вже собі запланував, тобто, обдумував давно, а мене знову перед фактом поставив, перед самим своїм від'їздом. Ну можливо не перед самим, ще не цілих два дні залишилось. Та це справи не змінює, про моє бажання, тут, мови не було — це по перше, по друге, слова "Як ти дивишся на те, щоб переїхати?" були б більш доречними, та нітрохи не відповідають моїм думкам та бажанням.

Зрештою, то, я зовсім не розглядала переїзд, ні свій до нього, ані його до мене. На мою думку, наші стосунки не настільки міцні, щоб кидатись в них з головою. Правильно Стас відмітив, що мені не вісімнадцять, щоб ховатися від проблем, але і не пірнати в них з головою. А такі поспішні рішення, можуть привести тільки до проблем.

Глибоко зітхаю, і обдумую свою відповідь, щоб звучала, не як образа чи виклик. Та нічого не виходить. Моє мовчання провокує Станіслава продовжувати розповідати про свої плани, які включать і мене.

- Звичайно ти захочеш працювати, я трохи не вдало висловився. - "та невже?", думаю, та даю йому продовжити свою думку —  Можливо буде якась вакансія в нас на заводі, та якщо ні, то у Максима є багато знайомих, щось знайдемо. Тим більше, що досвід у тебе непоганий, та й рекомендації не підкачають, це я тобі вже обіцяю. - і задоволений собою чоловік уміщується назад в крісло. - От, якось так.

- Ти правильно усе говориш, і можливо, я б і погодилась на переїзд. Але пізніше. - починаю я, та Плутар знову не дає мені договорити

- Так я і не спішу тебе. Тиждень два, скільки треба.

- Любий, ти не зрозумів. - знову починаю, при чому намагаюсь пом'якшити свою відповідь, як можу. -  Стас, я не збираюся найближчим часом переїжджати куди-небудь, і наші стосунки, ще цього не потребують. Думаю нам потрібно більше часу, щоб йти на такі рішучі дії.

- Ти не хвилюйся, цього разу ми оформимо наші стосунки, хочеш навіть завтра розпишемось, а пізніше зіграємо весілля. Тут же ж, у вас, є той "Шлюб за добу"? Ось, і зробимо все швиденько.

Так, впізнаю старого доброго Станіслава. Пре, як танк і нікого не питає. Саме, про таке освідчення мріяла все своє життя. "Давай люба підемо розпишемось, якщо тобі, вже, так треба" - це ж додуматись. Навіть, мені фантазії на таке не вистачило.

- Стоп. Стас, я не готова до тебе переїжджати, не готова виходити за тебе. І ще багато в чому не готова. Ми, тільки,  почали взнавати одне одного. Тобі не здається, що ти дуже поспішаєш?

- Про що ти говориш? Ми знайомі, та, просто, не порахувати скільки!! Уже жили разом. Я не думаю, що хтось знає про тебе більше ніж я. - уже більше емоційно відповідає чоловік.

- Та всі знають про мене більше ніж ти. - ох не хотіла я цього говорити. - Мама, тато, Таня, та той же Богдан, знають про мене більше ніж ти. Розуміють краще.

- Отже, не поїдеш? -  уже більше стриманіше відповідає, бачу починає злитись.

- Не зараз — відповідаю, бо не можу з упевненістю сказати, що ніколи не погоджуся на цю пропозицію.

- А що пропонуєш? Стосунки на відстані, будемо кататись туди сюди. Це тобі не в сусідню область поїхати. Це п'ятсот з чимось кілометрів.

- Так. Саме, це я і пропоную. Нічого, не старі, ще можемо покататись. Та навіть, політати. Не збіднієш.

- Та справа не в тому. Так, Аліно? Ти не довіряєш мені? - мовчу.

Підіймаюсь з дивану, та підходжу до вікна. Думаю, чи справа в цьому. Хоча? Про що тут думати? Так не довіряю. Так, не можу усе кинути і піти за ним.

П'ять років тому, навіть, не задумувалася б над цим. Куди сказав би, туди і пішла б. А тепер...тепер все по іншому.

- Значить не довіряєш. - якось розчаровано говорить Стас. - Ти ж казала, що не будеш гратися моїми почуттями?

- Я і не граюся. Ти просив дати нам шанс. Я його дала. Хіба, я кажу, що все розбіжімось? Просто, кажу що нам потрібен ще час. І не бачу нічого такого, якщо ти притримаєш коней. - відповідаю.

- Аліно, дай відповідь на одне питання. - киваю, щоб запитував. - Ти кохаєш мене?

Мовчу. Цього я не чекала. Чи кохаю я його? Мабуть, так. Та не довіряю.

Проте моє мовчання, здається, Стас трактує по іншому.

- Ясно. - кидає, та виходить з кімнати.

Чую на коридорі метушню та те, як хлопнули вхідні двері. Відмираю, і не можу повірити, що Плутар, як ображене дівчисько, пішов хлопнувши дверима. Біжу шукати телефон, та набрати його номер не наважуюсь.

Хай остигне.

* * *

Стас

Нічого кращого не придумав, аніж вийти. Бо вже не втримував в собі емоцій та гніву.

Вона мені не довіряє! Я для неї чужа людина! Це просто... не знаю як назвати. До чого тут готуватись? Який час, ще потрібно? Ми і так втратили його доволі. Так, через мою помилку. Та, все ж...нам надолужувати його потрібно, а не розтягувати.