Читати книгу - "Це не моя справа"

Він схопився з крісла і рушив до дверей.

— Коли я врешті доберуся до Нетти Скотт та Джуліуса Коула, то матиму всіх свідків, які мені потрібні, — спокійно зронив він. — А ці двоє, сподіваюсь, заговорять достатньо швидко, щоб я нарешті зміг дістатися до вас. Не забувайте, що досі я завжди розкривав справи про вбивства.

— Але з кожного правила завжди є винятки, — з надією сказав я. — Можливо, ви крокуєте до своєї першої великої поразки.

Коррідан витяг із кишені маленьку картонну коробочку. Я вмить її впізнав: це та, котру я напередодні позичив у Крістал, щоб переслати Корріданові чотири каблучки з діамантами, відібрані у Бредлі. Ці персні неабияк турбували мене. Якщо вони не пов’язані зі справою Джейкобі, то Коррідан миттю це визначить. Я вирішив послати їх інспекторові анонімно — сподіваючись, що той їх упізнає.

— Ви бачили це раніше? — різко запитав Коррідан.

Я заперечно хитнув головою.

— Тільки не кажіть мені, що вам їх надіслала якась шанувальниця!

Він відкрив коробочку і висипав на долоню чотири діамантові персні.

— А це?

Я знову мотнув головою.

— Ні, а що це таке? Частина награбованого Джейкобі багатства?

Він гостро зирнув на мене.

— Чому ви так гадаєте?

— Я й далі консультуюся зі своєю дошкою «віджа», — з милою посмішкою сказав я. — Ви би дуже здивувалися, якби знали, як багато всього вона мені повідомляє.

— Це не є частина здобичі Джейкобі, — повідомив Коррідан, суворо і незмигно дивлячись на мене. — Я отримав це поштою сьогодні вранці. Чи не ви послали їх?

— Я? — мені довелося удати з себе вкрай здивованого. — Мій любий Коррідане — як би добре я до вас не ставився, гадаю, я все-таки зміг би подолати спокусу надіслати вам цілих чотири персні з діамантами!

— Припиніть блазнювати! — гаркнув, почервонівши, Коррідан. — Гадаю, це все-таки ваших рук справа.

— Отут ви дуже помиляєтеся. Що змусило вас так думати?

— Зовсім неважко буде визначити відправника, — провадив він далі, ігноруючи моє запитання. — Коробочка та обгортка дадуть мені вичерпну інформацію для цього.

— Гадаю, — припустив я, бо все це почало неабияк мене непокоїти, — якийсь кримінальник украв усе це, а потім його замучила совість, і він надіслав це вам, щоб ви повернули награбоване законному власникові.

— Я вже думав про таке, але потім ми перевірили коштовності, — повідомив Коррідан. — Вони не у розшуку. Спробуйте вигадати якусь кращу байку.

— Мушу зауважити, що ви страшенно прикрі сьогодні, — відповів я. — Поясніть-но, навіщо мені надсилати вам діамантові персні?

— Напевно, ви знову запхали свого носа туди, куди не слід, та знайшли каблучки, котрі, як ви гадали, є частиною награбованого добра Алленбі. Ви не могли перевірити їх самостійно, тож надіслали їх мені, щоб я з’ясував, чи не складають вони частину скарбів Алленбі. Ну, то вони не з цієї колекції. Тепер спробую віднайти їхнього справжнього власника, і коли я це зроблю, то змушу його порушити справу проти викрадача. Можливо, той навіть знає, хто злодій: і якщо ним виявитеся ви, мій друже, то я зроблю усе, щоб засадити вас за ґрати!

Він крутнувся на підборах і вийшов геть.

Одним ковтком я осушив склянку віскі й насупив чоло. А я ще сумнівався, чи знає Коррідан свою справу! Якщо Бредлі заговорить, то в мене буде купа неприємностей! Перше, що мені треба було зробити, то це підготувати Крістал до візиту інспектора. Позаяк це все-таки була її коробочка, то Крістал може легко все вибовкати. Я зателефонував їй і пояснив ситуацію.

— Він уже поїхав до тебе, — повідомив я. — І притисне цією клятою коробкою до стіни! Тож будь пильною!

— Полиши його на мене, серденько, — заспокоїла мене Крістал. — Усе своє життя я мріяла про те, щоб мене допитала поліція із «застосуванням засобів впливу»! Я впораюсь із ним!

— Не будь так у собі впевнена! — попередив я її. — Цей хлопець далеко не дурний.

— Я також, — сказала вона, — хіба що стосовно тебе. — Чи добре ти провів минулу ніч? — з удаваною скромністю запитала вона.

— Добре — це ще м’яко сказано, — озвався я, вишкірившись. — Цей досвід я запам’ятаю на все життя. Невдовзі знову повернуся — по продовження.

Я поклав слухавку, запалив сигарету і замислився. Тепер мені слід вивіряти кожен свій крок. Коррідан прагнув моєї крові, і якщо йому не вдасться повісити на мене убивство, то засадити мене за ґрати йому цілком до снаги.

Я почав міряти кроками кімнату. У двері тихо постукали. Я перетнув кімнату, відчинив двері та здивовано завмер. На порозі стояв Джуліус Коул: брови зведені, голова похилена набік.

— Привіт, малий, — сказав він, заходячи в кімнату. — Хочу з тобою побалакати!

Розділ XXI

Повз двері проходив офіціант, штовхаючи перед собою столик на коліщатках. На столику красувався чийсь запізнілий сніданок: скромні кава та булочки. Він глянув на Джуліуса Коула, і в очах його промайнули презирство й погорда. Невдовзі офіціант зник за поворотом коридору, але Джуліус Коул нікуди не зникав. Неквапно пройшов до мене в номер — самовпевнений, із загадковою посмішкою на губах та звично схиленою на бік головою.

— Радий знову тебе бачити, малий, — сказав він.

Я впустив його, бо був надто здивований, щоби чинити спротив. Глибоко у свідомості блимнула червона лампочка, попереджаючи про неминучі клопоти.

— Чого тобі? — запитав я, спершись на одвірок.

Джуліус Коул оглянув кімнату і визирнув у вікно.

— Гарно тут, — зауважив він, ховаючи руки в кишенях мішкуватих штанів.

Сірий костюм на ньому аж вилискував на ліктях; той тип примудрився понаставляти масних плям навіть на спині. Манжети темно-зеленої сорочки потріпані, краватка замацана.

— Давно хотів побачити готель «Савой» ізсередини. І гадки не мав, що тут аж так гарно. Самий лише краєвид вартує чималих грошей.

Він скоса глянув на мене.

— І скільки вони