Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

— Що?

— Саме те, що я сказала, — в очах навпроти з'являється щось схоже на співчуття, але тільки на мить. Через секунду вона колишня. — Грошей. За нагляд і швидке одруження з тобою. Тож Ілля абсолютно не горить захопленням.

— А батькові це навіщо? І нащо мене доглядати? Я дієздатна, — уточнюю із затримкою. Мені все ще важко переварити.

— Гадки не маю. Не шукай каверзи, я кажу те, що знаю, ніяких припущень. Я почула їхню розмову в кабінеті тата. Твій так і сказав, цитую: «Запропонував ще грошей цьому цуценяті. Нехай робить, що хоче тільки одружиться з нею, тоді точно під ногами порпатися не буде. До Києва заслав, але там балакати може. Не розумію, що він барахтається. Гроші, посада, жодного обтяження. І вдома лад, їжа гаряча. Сам так живу».

Що я відчуваю? Гадки не маю! Отруйна суміш болю. Я сама особисто усвідомлювала допомогу просування кар'єрними сходами. У нашому світі це нормально, але віддати йому пару кейсів грошима, щоб він сказав «так», коли мене саму змушують.

Мене не дивувало нав'язане заміжжя, домашня тиранія, споконвічні претензії. Як може здивувати тиранія? Те, до чого давно звик? Я у цьому росла. Постійно. День у день. Це було нормою. Заміжжя? У нас тоді були стосунки, а коли я усвідомила у якій пастці знаходжуся, стало пізно. Занадто пізно. Я не сміла бунтувати після перелому ключиці.

Якщо я сумнівалася в правдивості її слів, то зараз точно немає. Це не просто схоже на правду. Це вона є. Коли Аріна склала пазли воєдино, Мілені потрібно було лише вставити недостатній найголовніший фрагмент. Вона чудово впоралася із завданням. І зараз стоячи перед дзеркалом туалету, крізь чортові сльози, що капають, застигаю з телефоном у руці, малодушно не натискаючи зелену кнопку виклику навпроти абонента «Батько». Я трушу. Трушу і трясусь тільки від єдиної думки, що я зараз подзвоню, почую його «Слухаю» і… Не зможу. Я знаю, що не зможу.

Відкидаю телефон убік, вмиваю обличчя водою. Холодна. Здається, вона надає мені хоробрості. Знову беру в руки мобільник і тисну.

— Слухаю, Таїсія, — озивається динамік.

І вся моя сила просто вмить… В одну-єдину мить змінюється на страх…

Він такий реальний… Я ніби чую його кроки в коридорі, перш ніж він увійде до каральної. Немов батько тут, поряд зі мною. Не можу.

— Добрий день. Хотіла дізнатися про твоє здоров'я. Я давно не дзвонила тобі, — якщо бути чесною, я ніколи йому не дзвонила. Він дзвонив, але тільки у справі.

— З моїм здоров'ям все нормально Таїсія. Не варто займати лінію заради забави. Про мій похорон тебе оповістять, а решта — дрібниці. Якщо в тебе все, то в мене багато роботи, а ти займайся навчанням.

— Гарного вечора, — мені більше нема чого сказати.

Цей холод, цей незворушний тон, яким він говорить до мене. Гнітить.

І я в повному шоці усвідомлюю, що більше не сприймаю розказане Міленою, як щось надприродне. Батько збиває з мене пиху одним тільки тоном. Виховання. Виховання, яке більше схоже на дресуру.