Книги Українською Мовою » 💙 Підліткова проза » Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей 📚 - Українською

Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Підкорись мені, дівчинко" автора Ванда Кей. Жанр книги: 💙 Підліткова проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 50 51 52 ... 85
Перейти на сторінку:
Розділ 29

ПОЛІНА

– Так дідуся її привезли учора ввечері, вона бідненька весь вечір тут сиділа, – крізь сон доносяться до моєї свідомості незнайомий жіночий голос.

– Варто було мені на один день відпроситися, взяти відгул, як у вас НП сталася.

 Перемагаючи важкість повік, намагаюся розплющити очі. Не відразу вдається вирватися з кайданів важкого глибокого сну.

Поступово приходжу до тями, тру очі руками. Озираюся навколо і тільки тепер згадую всі трагічні події вчорашнього вечора.

Я вчора блукала деякий час темними нічними вулицями, поки ноги самі мене не привели назад, до лікарні. Прослизнувши непомітно всередину медичного закладу, я блискавично заснула на першій–ліпшій лавці. Ліки,  що мені дали випити вчора, подіяли заспокійливо. Та й втома збивала з ніг. Я проспала тут усю ніч.

Розплющую остаточно очі і бачу схилене наді мною обличчя молодої красивої жінки в халаті медичного працівника. Вона дивиться на мене, уважно роздивляючись.

– Доброго ранку, дитинко, – я чую доброзичливий голос незнайомки.

– Доброго, вибачте, що я тут заважаю вам, – намагаюся підібрати слова спросоння.

– Ти так турбуєшся про дідуся, що вирішила сторожити його? – мене якось одразу заспокоюють її добродушні прості слова.

– Він учора поступив до вас, я не знаю, як мені йому допомогти.

– Повір мені, так ти йому не допоможеш, навіть навпаки, можеш завдати шкоди. Давай домовимося, я не буду йому казати, де ти ночувала, щоб не засмучувати і не змушувати нервувати. А для нього зараз це життєво необхідно.

– Я не хочу його засмучувати, тому... – до мене не одразу доходить сенс почутого, і я зупиняюся на півслові. – Засмучувати? Йому краще? З ним можна спілкуватися?

– Можу тебе порадувати, ти не помиляєшся у своїх припущеннях. Він уже поснідав і зараз відпочиває. А от, якщо побачить тебе тут, замість занять у школі, то здоров'я йому це не додасть. Я правильно вважаю, що ти школярка? – вона уважно роздивляється і мене, і мій шкільний рюкзак.

– Та це не важливо, головне, щоб він одужав. Школу я надолужу, – з полегшенням я зітхаю. Школа для мене тепер, як щось далеке, другорядне. Йде мова про життя і смерть рідної людини. І думати про щось інше я не в змозі.

– Скажи мені, чому ти одна? Де інші дорослі родичі? – уже більш суворо звертається до мене Юлія. За цей час я встигла прочитати її ім'я на бейджику.

– У мене, крім дідуся, нікого немає. Батьки загинули вісім років тому, а бабуся померла, два роки як минуло. Дідусь поїхав учора на цвинтар, ось і результат. Перенервував там, сердечко підвело.

Зазвичай мені зустрічалися люди, які не особливо спонукали до відвертих розповідей про своє особисте життя. Але ця жінка була особливою. По–перше, вона була налаштована дуже благодушно, а по–друге, мені треба було якось виправдати своє перебування в лікарні вночі. А не розповівши історію своєї родини, це зробити було неможливо.

– Як тебе звати?

– Поліна. Поліна Царенко.

– Мене Юлія. Можеш звати мене Юля.

– Добре. Дякую вам. І за дідуся, і за все...

– Поліно, йдемо, тобі треба підкріпитися. У нас тут їдальня, – вона не залишає мене, показуючи шлях до місця, де можна підкріпитися. – Ти поки що снідай, а я маю по роботі відволіктися. Нікуди не йди. Чекай мене тут.

Їжа в горло не лізе. Не розрізняючи її смаку, докладаю немислимих зусиль, щоб проштовхнути в себе хоч мінімальну кількість. Голова паморочиться від усвідомлення, що дідусь пішов на поправку. Це так здорово. Хочеться стрибати від щастя. Більше мені нічого не треба. Тільки б допустили до нього, притиснутися б до нього і зазирнути в рідні очі.

Тепер каюся про свою вчорашню поведінку. Розкисла, як малявка нетямуща. Нюні розпустила. Дід ще ого–го. Фору нам усім дасть. Він у мене боєць.

Здалеку бачу Юлю. Вона розмовляє з кимось по телефону. Щось мені підказує, що йдеться про мене.

– Опікунство можуть анулювати, – вона вішає слухавку, і я, почувши уривок розмови, розумію, що інтуїція мене не підвела. Розумію, що мова  йшла про дідуся, який є моїм опікуном. Серце в п'яти опускається. Ось ще біда.

– Щось сталося? – із тривогою в голосі запитую Юлю.

– Усе дуже добре. Ти поїла?

– Поки дідуся не побачу, не можу спокійно ні їсти, ні пити. Шматок у горло не лізе.

– Буває. Він прокинувся і його можна провідати. Постарайся розмовляти тільки на нейтральні теми. Для нього небезпечні будь–які сильні емоції. Не навантажуй його інформацією, – лікар дає мені цінні напуття і підштовхує до входу в палату.

Його вже перемістили у звичайну палату, де крім нього перебувають ще інші пацієнти. У повітрі витає неприємний запах ліків і панує обстановка, притаманна лікарні. Головне, що я бачу обличчя своєї рідної людини. Нехай навіть вона ще слабка і бліда. Але він живий і в нього є всі шанси вибратися. Я притискаюся обличчям до його долоньки і заглядаю в очі. Бачу на його обличчі вимучену посмішку і посміхаюся у відповідь. Ми з ним розмовляємо очима.

– Дідусю, я тебе дуже люблю, – мені великих зусиль коштує себе стримувати і не пускати сльозу в його присутності. Тепер уже від радості.

– Поліно, чому ти не в школі? – важко дається йому кожне вимовлене слово. Проте можна розпізнати докір і строгість, звичні для стилю його спілкування зі мною, коли йдеться про школу.

– Та я відпросилася, щоб провідати тебе, – не одразу знаходжу гідну відповідь і вимовляю перше–ліпше на думку пояснення.

Мене рятує від подальших розпитувань лікар, який підійшов до нас із листом призначень. Я розумію, що моя присутність недоречна і залишаю лікарняну палату. Уже виходячи з палати, обертаюся, відчуваючи на собі погляд дідуся, стискаю кулачок, показую йому, щоб він тримався молодцем.

«Не підведи дідусь, у мене на тебе вся надія. Без тебе я пропаду» – мене не полишають тривожні думки про своє прийдешнє майбутнє.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 50 51 52 ... 85
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"