Читати книгу - "Таємничий острів"

— так, — погодився Гедеон Спілет, — і треба посадити його з належною шанобливістю, тому що в ньому закладені наші майбутні врожаї.

— Тільки б воно проросло! — вигукнув моряк.

— Обов’язково проросте, — відповів Сайрес Сміт.

Це відбувалося 20 червня, в пору, найсприятливішу для посадки єдиного й тому дорогоцінного зернятка пшениці. Спершу хотіли посадити його в глиняний горщик, але, розсудивши, вирішили покластися на природу і довірити його безпосередньо землі. Посів зробили того ж дня, і, зрозуміло, вжили всіх заходів, щоб ця найважливіша справа пройшла успішно.

Небо трохи прояснилося; колоністи піднялися на плато Круговиду і вибрали неподалік від Гранітного палацу захищений від вітру куточок, куди сонце напевно слало опівдні весь жар своїх променів. Землю там очистили від каміння, старанно скопали, розпушили, можна сказати навіть перебрали руками, розтираючи кожну грудочку, видалили всіх хробаків і жучків, додали шар перегною, підмішавши до нього трохи вапна, і, нарешті, урочисто посадили зерно у зволожену землю й обгородили це місце.

У колоністів було таке відчуття, неначе вони заклали наріжний камінь величного будинку. Пенкрофу згадався той день, коли він з такими обережностями готувався запалити єдиний уцілілий сірник. Але тепер справа була значно важливіша — адже вогонь нещасні аеронавти тим чи іншим способом, рано чи пізно добули б, але ніякі сили людські не могли б відродити пшеничне зернятко, якби воно, на біду, загинуло!

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Кілька градусів нижче нуля. — Обстеження болотистої південно-східної частини острова. — Лисиці. — Картина моря. — Бесіда про долю Тихого океану. — Безперестанна робота інфузорій. — Що станеться з землею. — Полювання. — Качине болото

Тепер не минало жодного дня, щоб Пенкроф не побував, на «хлібному полі», як він абсолютно серйозно називав те місце, де посадили зерно пшениці. І непереливки було комасі, яка наважувалася забратися туди! Пенкроф їх нещадно знищував.

Наприкінці червня, після нескінченних дощів, настала зима. І 29 червня термометр Фаренгейта напевно показав би не більше двадцяти градусів вище нуля (6,67° морозу за Цельсієм).

Наступний день, 30 червня, що відповідає в Північній півкулі 31 грудня, припав на п’ятницю. Наб поскаржився, що рік кінчається «нещасливим днем», на це Пенкроф відповів, що новий рік зате буде в суботу — «щасливий день», а це набагато приємніше.

Не зважаючи на ці прикмети, новий рік почався сильним морозом. У гирлі ріки Віддяки нагромаджувалися крижини, незабаром замерзло й озеро.

Кілька разів довелося поповнювати запас палива. Поки ріка ще не замерзла, Пенкроф кілька разів сплавив по ній величезні плоти. Немов невтомний двигун, тягла вона колоди вниз за течією, але тут і її скувало льодом. До дров, вдосталь добутих у лісі, додали кілька візків кам’яного вугілля, по яке довелося сходити до підніжжя відрогів гори Франкліна. Сильний жар, що дає кам’яне вугілля, оцінили у Гранітному палаці належним чином, тому що холоди посилилися, і 4 липня температура впала до восьми градусів за Фаренгейтом (30° морозу за Цельсієм). Склали другу грубку, у їдальні, де тепер усі разом проводили час за роботою.

У морозні дні Сайрес Сміт міг тільки порадіти, що йому свого часу спала на, думку ідея відвести до Гранітного палацу струмочок з озера. Вода просочувалася під льодом до отвору колишнього стоку, бігла під землею, не замерзаючи, і заповнювала водойму, влаштовану в кутку печери, за складом, а надлишок її стікав через колодязь у море.

Погода весь цей час стояла зовсім суха, і колоністи, одягшись якомога тепліше, вирушили на розвідку, вирішивши присвятити цілий день обстеженню південно-східної частини острова — між рікою Віддяки і мисом Пазур. У цих болотистих місцях вони збиралися і полювати, думаючи, що там повинно водитися багато водяних птахів.

До боліт випадало пройти вісім-дев’ять миль і стільки ж назад, отже, експедиція повинна зайняти весь день. Оскільки прямували до місць, зовсім ще не розвіданих, вирішили йти всі разом. І ось 5 липня, о шостій годині ранку, ледь заяснів світанок, Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Наб і Пенкроф, озброївшись палицями, сільцями, луками і стрілами та захопивши достатній запас провізії, вийшли з Гранітного палацу. Топ, якого теж узяли із собою, весело біг попереду загону.

Визначили найкоротший шлях, перебравшись через ріку Віддяки по крижаних торосах.

— Не дуже це зручно! — зауважив Гедеон Спілет. — Справжній міст надійніше.

Відразу вирішили включити до плану майбутніх робіт будівлю «справжнього моста».

Дослідники вперше ступили на правий берег ріки Віддяки і сміливо рушили через ліс, де височіли в глибокій тиші покриті снігом хвойні дерева-велетні.

Колоністи, одягшись якомога тепліше, вирушили на розвідку, вирішивши присвятити цілий день обстеженню південно-східної частини острова...

Колоністи, одягшись якомога тепліше, вирушили на розвідку, вирішивши присвятити цілий день обстеженню південно-східної частини острова…

Не встигли колоністи пройти і півмилі, як з лісової хащі вискочило і чкурнуло прожогом ціле сімейство якихось звірів, наляканих Топом.

— Дивіться, дивіться, начебто лисиці! — закричав Герберт, проводжаючи поглядом зграю, що втікала.

Це й справді були лисиці, але незвичайно великі та ще й гавкали, як собаки. Остання обставина так вразила Топа, що він, розгубившись, зупинився, і прудкі звірі зникли.

Топу, недосвідченому в природознавстві, можна вибачити його подив. Але саме цей гавкіт і допоміг Герберту визначити походження дивних лисиць — рудувато-сірих з чорним хвостом, прикрашеним білим кінчиком. Він відразу ж пояснив, що вони належать до породи американських диких собак, які водяться в Чилі, на Фолклендських островах і в усіх країнах Америки, що лежать між тридцятою і сороковою паралеллю. Герберт бідкався, що Топу не вдалося спіймати жодного з цих хижаків.

— А їх їдять? — запитав Пенкроф, який розглядав будь-яких представників острівної фауни з гастрономічної точки зору.

— Ні, — відповів Герберт. — Але ось що цікаво, зоологи досі ще не встановили, як улаштовані зіниці в цих лисиць, — чи можуть вони бачити не тільки вдень, але й вночі, і чи не варто віднести їх до породи справжніх собак.

Сайрес Сміт з мимовільною посмішкою слухав пояснення юного натураліста, що свідчили про його незвичайні пізнання і розум. У Пенкрофа ж зник будь-який інтерес до лисиць, оскільки виявилося, що вони не їстівні. Одначе він зауважив, що коли при Гранітному палаці влаштують пташник, то треба буде вжити заходів проти можливих нападів цих чотириногих розбійників. Ніхто йому не заперечував.

Обігнувши мис Знахідки, мандрівники побачили довгу смугу піщаного берега і морську широчінь. Була восьма година ранку. Чисту синяву неба не затьмарювала жодна хмарина, як то нерідко спостерігається в сильні холоди; пощипував мороз, але Сайрес Сміт і його