Читати книгу - "Відлуння, Оксана Усенко"

Сергій

Час проведений зі Стеллою був для Сергія, немов провал у безтурботні довоєнні часи. Завдяки цій дівчині, вибрики власного організму та походи до реабілітолога почали сприйматися чоловіком, як недолугий квест, призом за проходження якого є побачення з прекрасною жінкою. Втім, ті побачення варті були й значно більших випробувань. Сергій від Стелли просто втрачав голову. Заради неї він готовий був забувши про втому намотувати кілометри екскурсій, співати дифірамби оливковим плантаціям, горам, скелям та навіть козам, які поводилися на Родосі так, наче вони його повноправні та єдині володарі. Ці рогаті цариці спокійно розлягалися просто посеред дороги, задумливо жували та проводжали байдужим поглядом цілі вервечки з машин, що їх акуратно об’їжджали. Сергій вперше побачив затори через кіз! Він такої картини, здається, навіть Ефіра була в шоці.

Чи то Родос дійсно був особливим місцем, чи то його таким зробила Стелла, але Сергій  вперше з лютого 2022 року зміг на якийсь час випасти з жахіття війни. Розмірено-сонний режим місцевого життя, незмінно сонячна погода, прекрасна жінка, яка чудово поладнала з Ефірою, нескінченні подорожі узбережжям, горами, засадженими сріблястими оливковими гаями долинами. Вечори у затишних грецьких кафе, де щедро й смачно годували, романтичні прогулянки біля моря та неймовірні ночі. Сергій немов опинився в казці, майже забув війну, як страшний сон, але час летів занадто стрімко, а з ним добігала кінця і відпустка.

Останній день перед поверненням додому, Стелла вирішила показати Сергію якийсь чергове історичне місце. Він не заперечував. Власне йому було байдуже, куди їхати, аби з нею, аби викинути з голови думки, що завтра все закінчиться. Сергій не розглядав варіант не повертатися додому, бо не відчував морального права полишитися за кордоном, доки в Україні йде війна, доки його друзі гинуть на нулі та намагаються втримати життя в тилу, а Стелла… Стелла не могла повернутися. Він розумів її, проте не знав чи вона розуміє його, а питати не наважувався. Вони обоє уникали цієї теми, акуратно її оминали, не змовляючись жили одним днем, моментом. Можливо, саме тому ці моменти були такими насиченими, яскравими, щасливо-запаморочливими, як герць під прицілом здивованої смерті.

Ранок останнього дня відпустки був щемливо-прекрасним. Чудова погода, ідеальна дорога. Сьогодні за кермом автомобіля був Сергій, оскільки Ірада вмовила його поекспериментувати з протезом. Виявилося, що не так і складно вправлятися з керуванням механізованою ступнею, особливо коли машина новенька, педалей лише дві, а учасників дорожнього руху мало та й ті ввічливі, немов британська королівська сім’я на офіційному святі. Разючий контраст після Києва, де хіба що в перші місяці повномасштабної війни трохи поменшало «лосів» на дорозі, та й то ненадовго. Сівши за кермо, Сергій спочатку трохи «підгальмовував» і все очікував, що поодинокі водії, яким доводилося через нього чекати чи гальмувати, зараз почнуть обурено сигналити чи відкривши вікно популярно розказувати, що думають про незграбного туриста, але ні. Водії тут дивували шанобливим ставленням та, здається, взагалі не чули про клаксон. Але головним фактором успіху цього експерименту була Стелла, яка всім своїм виглядом демонструвала впевненість у здібностях Сергія… Та з такою підтримкою, він почувався здатним навіть F-16 підняти у повітря! Якби союзники нарешті дали ті літаки.

Спочатку пара їхала мальовничим та майже безлюдним північно-західним узбережжям. Нескінченний абсолютно пустий пляж радував око бірюзовими, прикрашеними білосніжною піною хвилями, які за десяток метрів від берега набирали насиченого синього кольору. Потім дорога завернула вглиб острова, зазміїлася між горами та поступово вивела їх на схил однієї з високих гір. Тут, під вказівником з написом про якусь чергову історичну цікавинку, Стелла попросила зупинитися та повідомила, що далі вони йдуть пішки до залишків візантійського замку Монолітос.

Вийшовши з машини Сергій задумливо окинув поглядом скромний вказівник, безлюдні,  вкриті негустою рослинністю скелі й лише піднявши голову та уважно придивившись, помітив на вершині гори залишки якихось чергових старовинних будівель. Побачити в них замок Сергію не допомогла навіть уява. До того ж пристойної, чи навіть непристойної дороги до того «замку» не спостерігалося. Проте Стелла впевнено попрямувала вперед та обійшовши кілька розлогих кущів вивела Сергія до старих кам’яних сходів, здається, вирубаних просто в скелі.

— Сходи? — приречено зітхнув Сергій.

— Так, все як рекомендував твій реабілітолог, — хитро підморгнула йому дівчина та забравши на руки Ефіру попрямувала вперед, натхненно розповідаючи про чергову історичну споруду.

— Ви з ним точно змовилися, — фиркнув чоловік, якому саме ці вправи «подобалися» найменше. Стелла весело розсміялася.

Крок, ще крок, ще крок… Це було приємніше за одноманітні вправи на тренажері, адже зараз  попереду йшла Стелла, але все одно непросто. Доводилося концентрувати увагу, бо ці різнокаліберні, примхливо стиснуті між скелями та деревами кам’яні й стерті від часу та чужих ніг, сходи, вимагали неабиякої уваги. В якийсь момент сходження Сергій так зосередився на сходах, що  реальність, наче, посунулася на другий план. Крок, ще крок. Голос Стелли віддалився, став тихшим, сходи ставали все акуратнішими та набували рожевого відтінку, як і скелі навкруги. Крок, ще крок, попереду показалися стіни. Крок, ще крок, стіни розступилися, поступово полишилися внизу, а сходи вивели на відкритий вітру майданчик. Праворуч полишилася якась світла будівля, попереду розгорнулася блакить неба, кілька кручених дерева, що вузлуватим корінням чіплялися за голі камені та насичена синь моря до обрію, яку прикрашав розсип островів. На цьому фоні на краю скелі стояла Стелла.  Її темне волосся та кольорова сукня тріпотіли від вітру, від чого обриси дівчини неначе розмивалися, видозмінювався. Сергій примружився від сонця, яке здалось надміру яскравим, потер очі, намагаючись струсити дивне відчуття, що реальність знову «пливе», але за мить його з головою таки накрило чергове видиво. І побачене змусило чоловіка спочатку отетеріти, а за мить забути свою стандартну критику глюків та зосередитися  на тому, що він бачив і, що несподівано, навіть чув. Цей «глюк» виявився не лише напрочуд реалістичний, а ще й неочікувано пізнавальний. Настільки пізнавальний, що Сергій ловив кожне зображення, кожне слово видіння, бо усвідомив, що точно знає, де такі знання можуть знадобитися.