Читати книгу - "Лабіринти. Частина 1, Крістіна Таченко"

Наступного ранку Віта прокинулась досить рано і одразу помітила тихі, але проникливі звуки флейти, що долинали знизу. Їхня мелодія була настільки дивовижною, що здавалося, ніби вона народжується не з цього світу. Підкорившись цікавості, вона тихо спустилася сходами. Аль сидів у вітальні, його постава була рівною, а очі здавалися повністю зануреними в світ музики. Віта затамувала подих, щоб не порушити цієї магії, і обережно вмостилася на дивані.

З кожною хвилиною звуки флейти проникали глибше в її свідомість. Вона відчувала, як мелодія наповнює її, ніби струмок, що несе життя до кожної клітини її тіла. Вона заплющила очі й здалася цьому почуттю: хвилі спокою, тепла й навіть якоїсь незвичайної енергії огортали її. Здавалося, ніби все зайве і важке розчиняється, залишаючи лише легкість і гармонію.

Віта відкрила очі й спостерігала за ельфом. Його тонкі пальці з такою вправністю ковзали по флейті, що це здавалося чарівним танцем. Щось у його погляді, в зосередженості, з якою він грав, здавалося їй таким близьким і водночас неймовірно привабливим. Її серце прискорилося, коли вона усвідомила, як сильно він їй подобається. Але це почуття було зовсім іншим, ніж те, що вона колись відчувала до Макса. Зовсім не таким. Ця думка запалила в ній бунтівний вогник. Віта поглянула на ельфа, який був настільки поглинутий музикою, що не помітив її. Усмішка торкнулася її вуст. «Я б от прямо зараз підійшла до нього і поцілувала, - промайнуло в її голові. - Хто мені може заборонити?»

Макс... Макс їй подобався, і вона навіть відчувала до нього щось, схоже на любов, але це була любов скоріше до друга, ніж до чоловіка. Він був хорошим, надійним і завжди поруч, коли вона цього потребувала. Але... цього було недостатньо. Віта хотіла від нього чогось іншого, глибшого, більш пристрасного. Вона мріяла, щоб його захоплення нею читалося в кожному погляді, кожному слові, кожному жесті. Щоб у його очах горіло те саме полум’я, яке часом розпалювалося в її власному серці. Натомість Макс поводився занадто стримано. Він міг взяти її за руку, інколи посміхнутися так, що серце мимоволі стискалося від тепла, але далі цього справа не йшла. Його нерішучість ставала дедалі помітнішою. Вона намагалася знайти цьому пояснення. Можливо, вони були знайомі занадто мало? Але ж це не зовсім правда. Їхня історія почалася ще в тих дивних снах, які з часом стали частиною її реальності. Хіба цього недостатньо, щоб зрозуміти свої почуття? Їй пригадалося, як нещодавно вона читала уривок із книги, що зачепив її до глибини душі. «А ще Принцеса дуже чекала від Принца хоч якоїсь серйозної пропозиції: прогулятися, поцілуватися, роздягтися, напитися, переспати. А отримувала завжди одне і те ж, традиційне: “А давай я тебе смішити?”». Ці слова Юлії Надєждінської з її «Казок про Принцесу» ніби описували Вітині стосунки з Максом. Вона хотіла дій, рішучих кроків, вчинків, які говорять голосніше за слова. Але Макс, здавалося, задовольнявся лише тим, що міг бути поруч і не прагнув більшого.

Але ж чи може Віта задовольнитися таким? Чи може вона залишатися в стані невизначеності, коли її душа прагне іншого - пристрасті, натхнення, справжньої хімії, яку вона раптом почала відчувати до Аля?

«А Аль взяв мене на руки і поніс над лісами і океаном... На руках такого ельфа зовсім не страшно! Спочатку я дуже злякалася - земля так швидко залишилася далеко внизу, а вітер огорнув нас із силою, що змушувала затамувати подих. Але потім я побачила його очі. Вони були такими спокійними, глибокими, наповненими впевненістю і страх миттєво розчинився. Його погляд заспокоював. Зараз він грає мені на флейті. Як це романтично... Кожен звук, здається, говорить більше, ніж тисячі слів, яких ми навіть не могли б сказати один одному. Ми говоримо різними мовами, але розуміємо одне одного без слів, на якомусь глибшому рівні, якого я ніколи не відчувала раніше. Це так незвично, так особливе. Це більше, ніж знайомство чи дружба. Це... щось справді чарівне.»

Віта заплющила очі і її уява почала розквітати, як квітка на весняному сонці. Вона бачила себе і Аля, як вони разом летять крізь хмари, його сильні крила тримають їх високо в небі. Потім вони опускаються на якийсь таємничий острів, захований серед блакитної безодні океану. Аль усміхається, тримаючи її за руку, і веде до кришталевого озера, де кожен звук природи здається частиною тієї ж мелодії, яку він грав на флейті. Ввечері вони сидять біля багаття і його крила сяють. Він розповідає їй історії свого світу, а вона слухає, ніби боячись пропустити хоча б слово. Віта відчувала тепло в грудях і незвичну легкість, ніби те, що вона знайшла у цьому ельфі, було справжньою магією, якої їй так не вистачало в житті.

Раптом Аль перервав її думки своїм ніжним, але впевненим голосом. Він підійшов ближче, злегка нахилившись, і сказав:

- Віто, ходімо до столу. Сніданок готовий.

Віта відкрила очі й трохи здивовано глянула на нього. Вона так заглибилася у свої фантазії, що зовсім забула про час. У кімнаті стояв приємний аромат запашного чаю і чогось смачного, що Аль приготував для них. Вони сіли за стіл, і кожен шматочок їжі здавався Віті ще смачнішим через теплу атмосферу, яку створювала його присутність.

Після сніданку Аль поставив чашку на стіл і, трохи подумавши, мовив:

- Я маю летіти до ельфійського палацу. Сьогодні важлива нарада перед відкриттям Чорного Порталу. Це буде вже завтра і нам потрібно все підготувати.

Віта відчула, як щось холодне ковзнуло їй у серце. Ці кілька годин, проведені разом, здавалися їй чимось магічним, але тепер Аль мав полетіти. Вона опустила погляд і тихо відповіла: