Читати книгу - "Заклятий козак"

Але він не дивиться на неї, не бачить її за кадильним димом, не пізнає, - і обидва з дияконом зникають у олтарі…

- Не гетьманувати йому, не конем вигравати, не булавою порядок давати, а кадилом, ладаном, - се саме його місце, - усміхаючись, стиха промовив до товариша Яким Яворницький.

- Звісно, - моргнув вусом Павло Пелеха.

- Якби не Сірко тоді у Січі за його не гукнув до нас, товариства, то йому б увесь свій вік гуси пасти.

А тимчасом митрополичий хор, мов хор янголів з неба, виливає усю душу і вимагає сльози по усьому соборові божественною кантою: «Світе тихий! Святия слави, безсмертного Отця Небесного!»

- О, світе тихий! - і Галя знов ридає, припадаючи до холодного помосту…

Так і рине, бідна, слізоньками, та не гіркими, а слізьми подяки милосердному Богові за те, що не зайшло навіки її ясне сонечко, не зник навіки її «світ незаходимий»… У душу її знов проник божественний «світ тихий», і вона плаче, плаче, поки не ізійде слізьми, не розтане як віск, як свічечка перед образом…

Наче чудовий сон пролинула Божа служба - хори янголів… відчинене небо… Димом кадильним заволоклось небо…

Ніколи, ніколи не молилась Галя так, як молилась тепер милосердному Богові за те, що не зайшов навіки її світ тихий, незаходимий в її душі, в її пам’яті… Вона бачила його, хоч він її й не бачив…

- Матінко! Він знову вийшов… Я бачу його…

Вийшов він з дияконом і молиться, довго молиться, за весь мир молиться, о всякій душі християнській, скорбящій, як і вона скорбила об оставшихся і в отшествії сущих, о ісціленії в немощах лежащих, о ізбавленії плінених…

А оце й його голос, той голос, що тоді, у ту весняну ніч…

«Услиши ни, Боже, Спасителю наш, упованіє всіх концев землі і сущих в морі далече, і милостив, милостив будь, владико, о гріхах наших і помилуй ни…»

Він глянув на неї, він пізнав її… Бліді щоки почервоніли під мітрою, голос зірвався…

Галя впала на поміст, як підкошена травиця…

- Зомліла панночка… душно-бо… ладан важкий… Хто така? Чия?

- Сомкової сестри… полковникова… з Переяслава…

- Галочко! Що з тобою, дитино моя?

Її тихенько підняли і обережно винесли на свіже повітря. І наші запорожці вийшли на рундук.

- От тобі й гетьманство! - похитав головою пан Яким.

- Звісно: перед неводом риби не ловлять, - здвигнув плечима Пелеха.

- Як? До чого ти се з загадками?

- Які загадки? Він, як казав старий Макогін: перейшов море - на березі утонув… Де-то Макогін тепер?

- Може в паламарі пошився до свого архимандрита.

- Дурний, дурний, а старий: так і не пізнав, куди стежка в горох.

ХІ

Тими часами як архимандрит Гедеон-Юрась, а з ним Галя і Павло Пелеха з Якимом Яворницьким молились у Софійському соборі о скорбящих і немощних, о пліненних і сущих в морі далече, - на Чортомлику, у Січі, трохи не подіялось таке, як ото кажуть: розповзлись по світі, як руді миші; або й ще гірш: розлетілись, як липове клиння.

У той час як Ромодан та Яким Сомко вибили булаву з рук Юрася і сам він проміняв булаву й бунчук на чотки и клобук, Тетеря підняв булаву хутенько і таку бучу підняв на всю тогобічну Україну, як той дідько, що вбрався в очерет і в яку схоче дудку, в ту і грає.

Надвечір, у суботу, саме тоді як у Києві йшла служба з архимандритом Гедеоном Хмельниченком, у Січі коло брами гомоніли з кимсь вартові козаки.

- Якого там біса принесла нечиста мати з татарської сторони?

- Не біса, а посланців пана Тетері, його милості гетьмана правобережної України, з листом до пана отамана кошового, його милості Івана Дмитровича Сірка і до всього старшого і меншого на Кошу товариства.

- А ясу запорозьку знаєте?

- Знаємо добре… Самі були запорожцями.

- Ану ж, ну? Пугу, пугу, пугу!

- Козаки з Лугу!

- От тобі й брехня! Хіба ж там Великий Луг, на правому боці? Великий Луг на лівому, де Кінські Води.

Чуючи таку розмову на варті, деякі козаки з ближчих від брами куренів весело зареготалися. ~ Се вже знову на варті Петро Халява… От дурний!

- Дурний, дурний, а його й розумний не перешкодить - такого вартового. Самі батько отаман казали - як Петро Халява по всій Україні пошукати, так не знайдеш… Бач, кого б з нас не поставили на варту нічною добою, усяк на зорі засне, а Петро хоч дві ночі простоїть так і ока не заплющить. Коли б не він, нас би ото весною під Перекопом татари як курчат переловили підсакою.

- Та воно правда… Треба піти туди, а то він не впустить посланців. Вони, як кажуть, про цибулю, а він про часник,

- А вже не дурно Тетеря до нас засилає: не такий він.

- То-то не такий… Про Тетерю не скажеш: як пес робить, так пес і в чоботях ходить.

Посланців впустили, але Тетерину супліку вони мусили передати завтра, у неділю, після обідні, на січовій раді.

І на сей раз, як і чотири роки назад, коли Брюховецький пригнався у Січ посланцем від Юрася, рада була бучна, але трохи не піднесла Сіркові тертого хрону, а московський стряпчий Грицько Косагов, що перебував у Січі з московськими ратними людьми, так змішався, як Омелькова мати перед смертю - і все із-за тієї бучної ради.

Як сказано, рада мала зложитись зараз після обідні. Сірко знав, що козаки сердитимуться, коли, прийшовши з церкви, не вип’ють по доброму коряку горілки і не заїдять шматком сала, і для того велів панотцеві, отцю Паісію, як можна раніш задзвонити до церкви і «так прудко учкурнути обідню, щоб у козаків не вспіло ще животів підвести».

Бо Сірко і те добре відав, що коли раду зложить після обіду, то козаки вийдуть на майдан дуже під чаркою, і тоді або посланцям Тетериним прийдеться у Чортомлику раки ловити, або й само п’яне козацтво переріжеться, а то й курінних отаманів киями переб’ють, або й так у Чортомлику як кошенят та цуценят перетоплять.

Не вспів отець Паісій дочитати «благословеніє Боже