Читати книгу - "Заклятий козак"

Незабаром вийшла на майдан старшина - Сірко з «прісними», а з ними й Косагов з своїми москаликами і Тетерині посланці.

Сірко як слід озвався до «панів-молодців», славних запорожців, сказав, що і як, і посланці подали свого листа до рук пана кошового. Сірко добре знав козацькі звичаї і положив листа на стіл.

- Ото мудрий у нас батько кошовий: знає, що родом кури чубаті… На стіл положив того листа: се, мовляв, дітки, не до мене, а до вас, - пробубонів про себе якийсь козарлюга.

- Ну вже, пане писарю, читай, а то щоб довго не стояти натщесерце, - крикнув хтось із гурту, - та на стіл ставай та й читай так, щоб горобці під стріхами жахались.

Писар виліз на стіл, а Сірко, розгорнувши лист, подав писареві.

«Пану отаману кошовому, - почав писар ґю-московськи, - і всему старішому і меншому на Коші товариству зо всім єго королівської милості військом Запорозьким доброго від Господа Бога здоровля і щасливого бажаного спокою вірно і взаїмно бажаю».

- Королівської милості! А оцього не хочеш! - ляпнув один козак, і показав комусь-то там у Польщі здоровенну дулю.

- Ми не королівське військо, а Запорозьке, низове, християнське, - додав другий козак.

Сірко підняв булаву: «Дітки! Годі…» Писар читав: «Заявляю вам, брати мої, що король, государ наш милостивий, не терплячи більше щоденного кровопролиття і нашої погуби і не бажаючи опустошення своєї землі, оставив свій господарський престіл і прийшов із коронним і чужоземним військом на Задніпров’я. Він бажає не мечем і війною повернути своїх підданих під свою власть, лише надією на батьківську ласку; він не шукає ніякої помсти за наші минулі гріхи, обіцяє королівським словом захистити під свої крила, разом з нами, всіх Задніпрян і дарувати їм рівні вольності, і все, що сталося в нинішні смутні часи, приписує Божому допустові і своїм гріхам…»

- Тю! Так ото в мене за його гріхи позавчора живіт болів? - озвався хтось з дальшої купи.

- А в моєї дядини поросята здохли?

- А в нас Рудько сказився та покусав телицю й підсвинка? Се все за королівські гріхи?.. От верзе!

- Та вже ж! Звісно, королі на Бога клеплють, як на мертвого! Сірко сердито повів очима і махнув булавою. Писар читав: «І ви, браття наші, будучи з нами одного тіла, не так самі собою, як від неспокійних людей, що недавно напилися крові наших братів, і від московських заман роз’єдинились з нами…» При послідніх словах Косагов аж почервонів.

- Се зневажливо написано! - сердитим голосом сказав він.

- Сими словами він, Павлушка Тетерин, хулить його царському пресвітлому величеству, моєму государеві, цареві і великому князеві! В московськім государстві нема й ніколи не бувало ніяких заман. І то він, Павлушка, на Москву, як пес не до речі, набрехав.

- Не сердися, пане Григорій Іванович: то Тетеря так собі - бісиків підпускає… Вони, бач, ото з Юраськом облизня піймали коло Переяслава, - так Юрасько від сорому у ченці вбрався, а Тетеря, мов пес з червивим хвостом, - черва йому хвіст точить, а він не на черву, а на місяця гавкає… Читай далі, - махнув він булавою до писаря. Той знов почав:

«Тепер я, по своїй християнській любові, прошу вас, як милих братів і по братньому остерігаю, щоби ви зарані відповіли належним послухом єго милості королеві, як своєму дідичному государеві…»

- Який він нам дідич! - пробурчав хтось з гурту.

«…як свому дідичному государеві (ще голосніше читав писар), під властю котрого породились і наші прадіди, і діди, і батьки…»

- Бреше! Бреше!

«…і ви самі, молодецькі голови, слави і на морі, і на полі добували…»

- Та добували ж і добуватимемо!

«…і нині разом всі захолоджуємося государською дніпровою водою…»

- Бреше, бреше гаспидська Тетеря! Бреше, ідолів син! І Дніпро наш, і вода наша, і воля наша!

«Подаю вам надію, - аж кричав писар, - словом християнським і братським, що король, государ наш милостивий, збереже вам ті самі вольності, які маємо і ми, і подасть вам таку саму милість, як і нам, забувши всякі ваші проступки… Не відкладайте, прошу вас, того святого діла і не говоріть так, як інші нерозумно привикли говорити: «нехай собі цар з королем помириться, а ми, кому дістанемся, тому і будем кланятися». А як король помириться з царем, то не скаже, що ви, браття наші, прихилились добровільно, а скаже, що по неволі. А цар не тільки вас, але і свого народу не може оборонити…»

Косагов аж підскочив, мов його обпечено.

- За такі його, Павлушкині Тетерині, слова мало батогами бити без пощади і поганий його язик вирвати та собакам кинути! - аж прохрипів він.

- А ти плюнь на його, Григорій Іванович: цур дурня, та масла грудка, осміхнувся Сірко. - Чим бик навик, тим реве… Сказано: «Чорте, де йдеш?» - «Болото палити». - «Не буде горіти». - «Добро мені напасть зробити»… Так ото і Тетеря: швидкий, як ведмідь за перепелицями… Ану ж! Що ще? - се до писаря, аби читав. Той знов: «Як сонце на небі сіяє і вода безнастанно в Дніпрі тече, так і ми ніколи від короля, пана свого, всі відпасти не можемо, - тільки йому, як дідичному государеві, і можемо служити. А коли спротивимося йому, то вважайте, щоби не втратити нам нашої столиці Запорозької, де наші предки добували слави, бо кримський хан не спить і хоче напасти на нас».

- Ну се вже зась, Павле, - осміхнувся Сірко і моргнув вусом, - Січ не ваша столиця, а наша… І я тобі, Павле, скажу: чорте! На груш, тільки мене не воруш.

- Добре, батьку, добре! - гукнув хтось. - А ти, пане писарю, мерщій кінчай, бо їсти хочеться, аж шкура болить.

- Поспієш залити очі й пельку!..

Козаки почали вже сердитися: тому їсти, або горілки захотілось, а другому слухати, що буде;

- Дочитуй, пане писарю, - сказав і Сірко.

«Коли ж не захочете ви, брати мої, - читав писар, - слухати нашої здорової ради, то вільно вам, - аби лиш після того не жаліли. Не думайте, що я тим собі слави шукаю і бажаю довгого гетьманства: