Читати книгу - "Вічник"

о. Паїсія: келія мала бути два на два з половиною метра, а зависокою лише настільки, аби насельник не бив головою в стелю. Тісна, давка комірчина, нора, що наганяла тугу. Як я не просив не жаліти дерева, розпросторити кімнатини, настоятель був непохитним. Для себе він наміряв келію ще вужчу, ще тіснішу. В ній умістилося лише суворе дерев'яне ліжко, дошка-столик та ікона на стіні. Перегодом збагнув я суть того облаштування. Стіснений простір помагає монахові приборкати себе, самозаглибитися, звернутися до свого серця. Не знав я тоді, що сей досвід колись придасться й мені.)

А тоді треба нам було з чогось починати. І почав я з ясенового дупла. Нишком передав жменьку золотої крупи Олексі, а той виміняв її на пили, сокири, рубанки, ковані скоби й завіси. Та й годувати артіль треба було чимось.

Двоє з общини зналися на теслярстві, один, брат Неофіт, навчався різьбярству в Кавсокаливі на Святій Горі Афон. Та й инші, вимуштрувані безнастанним послухом, пожадливо хапалися за всяку роботу.

Зрушене з насиджених місць, гнане з трьох монастирів, святе зібрання стало до роботи, як бджоли, з мовчазним завзяттям і наполегливістю. Тут, у безгомінній пущі, засподівалися вони на тривке засновництво. А може, просто раділи усамітненню Боголюбивої мети.

Отець Паїсій твердим троєперстієм благословив перші потуги. Цюкання сокир і вищання пил повнило ліс від ранньої зорі до вечірньої. Відтак під скалою правилася вечірня. Урочисті голоси, радісні й чисті, луною відбивалися в черленій ущелині, бриніли над потоком, підносилися над густим пралісом до небесних звізд.

Потім ми бідненько трапезували, а котрийсь із братів при скіпці читав щось із Письма. І я не раз добачав, як крижастий і бровастий Кирило ронив від розчулення сльози в миску. Брат Кирило «плекав мовчання», жив у безмовности. Та не тільки сльози цяпали в його потраву, Кирило підливав до їжі воду. Спочатку вибирав пучками густе, а рідкий останок випивав із миски.

«Чому він так чинить?» – насмілився я запитати наймолодшого з ченців, брата Георгія.

«Аби їжа не була такою смачною», – відповів той з ганьбливою усмішкою.

«І босий ходить по трісках, ноги кривавлять», – додав я.

«Брат Кирило пригноблює тіло. Але що якась там колючка проти цвяхів у тілі нашого Спасителя...»

«А мовчати він скільки буде? – не вгавав я. – Довго?»

«Се як Господь укаже. Мовчання – найкраща музика. Даруй, брате, мені з тобою приємно розмовляти, та ліпше перейти до молитви. Бо хтозна чи матимемо ми завтра сю розкіш».

По вечері якийсь час вони відпочивали, а опівночі котрийсь будив усіх на «правило» – молитовне чування. Щоб не гаяти час на переходи, я склав собі поблизу колибку і чув сей дружній проникливий гомін:

«Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас».

Так починалася найсолодша і найсильніша в світі молитва. Сам отець Паїсій ніколи й не лягав, спав сидячи в кутку, в одязі й сандаліях з автомобільної шини – як воїн на варті, завжди готовий, коли його покличуть на сторожову молитву. Молитва була безупинною працею їх умів і сердець. Я помічав, що і в роботі вони ворушать губами, заглиблені в молитовний лад.

Увечері кульгавий брат Марко цілував топорище, сердечно приказуючи: «Дякую тобі, сокирко, що послужила мені днесь». Брат Георгій потайки залишав у моїй колибі то жменю горіхів, то китицю калини, то печеного рака. Голомозий, як річковий камінь, отець Акакій, через грубі окуляри хапав кожен мій рух, щоб учасно подати інструмент, відігнати комара, підбадьорити усмішкою. А Кирило незграбно простягав руки, щоб помогти мені злізти з риштовань...

Діти небес, вони ходили по тій же землі, що і я – лісовий дикун.

Якось, саджаючи на стіну брус, я не зважив сили, і дерево бухнуло мені на плече, а далі на стегно. І я вкупі з ним зсунувся в папороть. Мене поклали на дошку. Брат Кирило обережно обмацував тілеса. Я закусив бороду, щоб не йойкати. Прислухаючись до болю, сам собі поклав діагноз: плече вигулькнуло з жолобинки і розпухало, а нога лише потовчена. Зирнув на пальці Кирилових ніг, темні й вузлуваті, як виноградна лоза, і сказав:

«Найкраще вивихи вправляються ногою».

Той кліпав очима переляканої сарни.

Я розпростерся на дошці і попросив:

«Прикладіть ногу до мого плеча, серединою стопи».

Брат Кирило боязко скорився.

«А тепер – натискайте».

Кістки хруснули, і біль чорною биндою перетнув мені білий світ. Инколи я прохапувався з мороку і чув молитви над собою. Вони всотувалися в мене, як дощова вода в кротовину.

«Поболізнуймо болем благоболісним, щоб уникнути болю суєтного...»

Стужився на силі, прошепотів:

«Я живий?»

«Живіший, як був, синку. Рано тобі ще до вічних осель. Ще служити за се й служити. І вмирати не раз...»

Так мене тоді потішив старець. І в голосі його бринів радіснотворний смуток.

Одного вечора я зіп'явся на ноги і поволік себе до ватри, круг якої сиділа братія.

«Здріть – Лазар гряде», – радо зойкнув котрийсь. І всі посхоплювалися на ноги, світилися жаринами їх очі.

«Добре, – прогугнів отець Паїсій. – Якщо наш благодійний син колись намірить стати послушником і прийняти постриг, то поіменуємо його Лазарем. Ісус дуже любив того благочестивого чоловіка. Тому й воскресив його з мертвих».

Довго ще поміч з мене була мізерною. Я радив їм брати в роботу сухостій – так легше й борше піде будова. Бо осінь вже обносила вируб жовтим листом. Та старійшина на мою раду не приставав. Цоркав палицею в найтвердіші дуби:

«Міряймо міркою вічности. А Господь якось покерує».

Тоді він розпорядився полишити облаштунок осель, обернути всі сили на церкву.

На Михайла, коли шпаркий борвій колов очи, наша церквина прийняла першу тайнодію. Брат Неофіт вирізав з м'якої липи Святий Престол. Парив якесь листя в оливі й воскові, розтирав глинку, цідив, а відтак крив тим мальовидлом дерево. А також лики святих, які він вималював на цупкому папері з німецького бункера. Під тим лаком вони тьмаво світилися, як на старих візантійських фресках. Брат Акакій виклепав із стріляних гільз свічницю – медове сяяття наповнило тісний простір. Я встелив долівку листям дикого винограду, чебрецем і полином – їх дух перебив крутий запах нашого поту.

У проникливому казанні отець Паїсій назвав наш маленький храмик піднебесним палацом, духовною теплицею, де кожен потребуючий зможе дістати душевне скріплення. Ми справді натеплили стіни своїми тілами і піднесеними серцями – з сирозрубаних притулів шнурочками темного золота стікала й кам'яніла смола.