Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вічник 📚 - Українською

Читати книгу - "Вічник"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вічник" автора Мирослав Іванович Дочинець. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 72
Перейти на сторінку:
Брат Кирило співав з усіма, його голосу могли позаздрити янголи. Після прийняття Святих дарів кланялися один одному, просили прощення.

В крихітній захристії отець Паїсій вислухав сповідь про мою дотеперішню бутність, коротку, зате набиту горбатим камінням, як русло потоку. І в слабости своїй попросив, аби я дотягнувся чолом до його холодної руки за розрішенням.

«Усі ми в Господа крихкі глиняні посудини, – шелестіли його посідані вуста. – Сенс лише в тім, чим наповнений єси. Якщо глину обпалювати, вона скріпне й не кришитиметься. Загартування і біль визволяють нас від зла всередині нас і від пристрастей. А мученицька праця тіла й душі – найліпша отрута для людського егоїзму. Лише так душа семикратно очиститься. Тому ми й провадимо плодоносне аскетичне життя. А ти мимоволі ступив на сю стезю, і благословен – бо не зачах у терні і не забився в потемок... Іди й далі своєю дорогою твердо, іди з похиленою головою, але з піднесеним серцем. І досконалости шукай лише в любови. Бо все любов покриває, всьому вірить, всього надіється, все переносить. Писано ж: «Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а не маю любови, то я ніщо, мідь бриняча...»

Коли ми вийшли з храму, архістратиг Михаїл рясно тряс із неба сніжною периною. Звідти ж упав нам під ноги й дар, скинутий з верхівні ватагом Олексою. Два міхи були наповнені новенькими рясами й підрясниками, куколями й теплими скуфіями, вовняними бурками, рукавицями, чоботами, покрівцями, ряднами та иншими припасами для стерпної зимівлі в горах.

Кисета із золотом якраз стачило на ті закупи і облаштування обителі. А братам я казав, що то вірницькі даяння.

Все, що є в тебе і в тобі, перетворюй у добрі діла. Першим і останнім для тебе хай буде діяльність. Не гайнуй часу – се матерія, з якої створено світ. Усе важке для лінощів, а для труда все легке. І пам'ятай, що гроші для тебе, а не ти для них. Одна копійка – то дуже мало. Копійка і робітна людина – то вже гривня. А копійка, робітна людина і Бог – се вже, багатство.

Так зародився наш лісовий скит. Осідок суворого й аскетичного настрою. В праці, безнастанній молитві й мовчанні спливали ті благодатні дні. Я спрагло пив «живу воду» отцівської думки й досвіду, вирівнював у тому чеснотливому товаристві свій кострубатий характер. Жили ми дружною пасікою, однодумною сім'єю. Кожен ніс свій послух. Я полював звіра і далі розчищав ліс. У вільну часину приєднувався Неофіт та инші брати. Вони, крім того, що сповняли монаший устав, все частіше вибиралися в мир, потайно виконували треби, благословляли. З хащових катакомб ширилося слово Боже.

Старець Паїсій щоразу вичікував їх під скалою, спершись грудьми на «ліниве деревце», вербову палицю з двома ключками. Якось, вислухавши притишений звіт прибутніх, він гірко прорік: «Кріпімося, чесні брати, велика мартирія гряде на нас».

Ще з гімназії я пам'ятав грецьке слово «мартис» – мученик. З того вечора перебіг сторожової молитви подвоївся. Вірний Олекса теж приносив чорні вісті: на монастирських дворах порядкуює солдатня, під куполи храмів звозять зерно й реманент, відібрані від людей. Хрести стягують у болота, топлять у ріках.

І визрів у мене рішенець. Підступив з поклоном до старця:

«Прошу благословення, отче, і прошу вашого відпусту за затаєну оборудку».

«Відкрийся, сину».

Я розповів про золоту жилу, з якої черпався кошт на будівництво. І про те, що хочу нове золото обернути на нову справу – викуповувати порушені хрести і розорене церковне начиння.

«Нема тут гріха, – підсумував ігумен. – Золото добуте трудом і не пущене на службу Мамоні, а віддане на богоугодну пожертву. За се низько тобі вклоняємося. А намір твій на тобі й лишаю. Коли дозрів ти до нього, так тому й бути. Якби був монахом, я б не дозволив торгувати святощами. Монахи – найкращі купці в иншому. Мало втрачають і багато здобувають.

Нехтують тимчасове і вибирають вічне. Зрікаються від земного і збирають скарби на Небесах. Проте обходяться без золота... А ти, якщо вибрав свій хрест, то неси. А ми підіпремо своїми молитвами. І будемо раді колись назвати тебе своїм духовним братом».

«Отче, я не гідний вашого кола. Моє серце весь час сумнівається».

«Божі дари розмаїті, сину. Господь перебуває в різних серцях і всім подає. А тим, хто несе хрест любови, й поготів».

Так я повернувся в мир. Ходив по селах як майстер-дереводіл. Сходився з людьми, придивлявся до нових порядків. Села, райони відбували «рознарядку» – скільки закрити церков, скільки повалити хрестів. З дерев'яними було просто: їх рубали під корінь і спалювали або скидали в ріки. На камінні хрести накидали дротяні петлі і тягнули тракторами до ближнього мочила. Найчастіше орудували ночами, як вовче кодло. Лишилися дворові хрести. Коло них верховинці ставали з сокирами, з вилами. Мусили викликати «отряди».

Я видів, як одна селянка прив'язала себе до хреста мотузом і голосила: «Не дам, іроди! Рубайте і мене з ним». Жінку відняли, прив'язали до воза. Вона билася в судомах і кричала: «Як же ми без хреста будемо?! Без плеча Божого...» Молода урядниця розпорядилася відвезти жінку до психлікарні, а дітей «опредєліть в дєтдом». Синьоокий босоногий дітвак довго біг за возом і просив: «Мамку лишіть. Хрест забирайте, а мамку нам лишіть!..»

Не залишили ні матір, ні хреста...

Мабуть, у хащах я розм'якшив серце, бо такі образки мене настільки розжалоблювали, що мусив іти за підтримкою до братів. Першого зустрів Кирила, котрий заготовляв дрова. Я вертався із земного пекла і несподівано для себе зазвідав його, чи вірить він у рай. Я гадав, що безмовний брат, як завжди, лише винувато всміхнеться і вклониться. Та він поклав мені на плечі свої грубі ручиська і натхненно заговорив:

«Око сього не бачило, вухо не чуло, і не приходило се на серце людини...»

Моє око виділо инше, вухо инше чуло, а на серце приходили жаскі видива. Мою землю топтала людськими ногами якась невидима почвара, людськими руками виривала з неї святе коріння.

Лежачи в тривозі коло пахучої воркітливої ватри, дослухався я до лагідного голосу брата Неофіта:

«Яка величезна Твоя доброта, яку приготовив для тих, хто на Тебе надіється перед людськими синами! Ти їх у заслоні обличчя Свого заховаєш від людських тенет, Ти їх від людських язиків у наметі сховаєш... Я відрізаний з-перед очей Твоїх. Та дійсно Ти вислухав голос благання мого, коли я до Тебе взивав...»

І, скріплений,

1 ... 51 52 53 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вічник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вічник"