Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

участь від 80 до 100 тисяч комуністів. За тиждень він прочитував у середньому дві лекції для молоді на теми штибу «Фіаско буржуазної моральності», розповсюджував листівки на біржах праці, виводив червоною фарбою революційні та антинацистські слогани на стінах, а по неділях вербував людей, ходячи від дверей до дверей у районах, де жив робітничий клас: «Соціал-демократи злісно гримали дверима перед носом, як тільки бачили комуністичну брошуру, — згадував Райх, — а ті, кому вся ця політика була до лампочки, безцеремонно відмовлялися». Він навіть їздив до сільських місцин, аби поговорити з фермерами про радянську практику колективізації ферм.

Серед його товаришів був і письменник Артур Кестлер, який, отримавши посаду наукового редактора в газеті «Berliner», переїхав до Берліна з Парижа у вересні 1930 року і опинився в партійному осередку, що налічував тридцять письменників та інтелектуалів, які мали безпосередній стосунок до «Червоного будинку» на Вільмерсдофер-штрассе. «Ми продавали світову революцію, як порохотяги», — писав Кестлер у своєму творі «Бог, якому не вийшло» (1949) про їх упертий негламурний бренд діяльності:

«З-поміж інших членів нашого осередку я пригадую доктора Вільгельма Райха. Він… щойно опублікував книгу, що зветься “Функція оргазму”, у якій розширював теорію того, що сексуальні розлади пролетаріату псували їх політичну свідомість; лише крізь повний, не загальмований випуск назовні сексуального стимулу робітничий клас зможе реалізувати свій революційний потенціал та історичну місію; не таким заплутаним був клубок, як здавалося».

У Берліні, який до утопічних проектів був значно сприйнятливішим, Райх знайшов свою аудиторію: психоаналітики, котрих той там зустрів, були «набагато прогресивнішими у баченні соціальних питань, аніж віденські, — писав він. — Молоді психоаналітики дихають вільніше, і мою теорію оргазму вони сприйняли куди прихильніше»{212}. В усній розповіді, записаній 1971 року в Колумбійському університеті, Едіт Джейкобсен переконливо пояснювала, чому «перебіжчики», такі як Райх, процвітали в менш консервативному середовищі Берліна, далеко від Фрейда та Відня: «Деякі з цих людей відчували, що “Зараз я в новій країні. Тепер я остаточно можу бути собою”. І вони хотіли розв’язати вузли, що з’єднували їх із Фрейдом. Частково вся річ була в тому, що тут вони, нарешті, могли взятися за невирішені раніше проблеми, з якими стикалися при трансфері, та похідних від них амбівалентностей пацієнтів, які аналізувалися не до кінця належним чином».

Як стверджував його майбутній учень Ола Ракнес, якого пізніше спантеличуватиме Райхова «жвавість, життєрадісність та його шарм», про Райха вже доволі багато говорили в Берліні, «і до нього поступово чіплялася репутація визначного практика, вчителя й відмінного, хоча й дивакуватого, теоретика»{213}. 1924 року Отто Феніхель, який тепер викладав у Берлінському інституті, започаткував «Дитячий семінар», учасники якого здибалися для обговорення радикальних ідей виховання та аналізу, і, приїхавши до міста, Райх одразу ж вписався в це коло молодих дисидентів-аналітиків лівого крила (Еріх Фромм, Карен Горні, Едіт Джейкобсен). Насправді Райх поцупив у Феніхеля його осередок марксистів. Тепер його ідеї обговорювалися на зустрічі групи відкольників («Опозиція, — гордо казав Райх, — постала на результатах моїх наукових досліджень»). Вони часто зустрічалися у Райховому будинку на Швьобіше-штрассе, плануючи там переворот традиційної школи аналізу. Дотримуючись слогана «[За] Фрейд(а) проти Фрейда», Райх хотів, аби група відновила працю над радикальними ідеями ранньої епохи психоаналізу, аби чітко продемонструвати, «де Фрейд-учений зіткнувся лобом із Фрейдом-буржуазним філософом». «Ми цілеспрямовано працювали лише із терапевтичними проблемами “характеру”, — згадує Едіт Джейкобсен про групу, — обговорювали ідеї Райха, а також порушували соціально-психологічні питання… то було надмірно сповнене життя, розумне й особливе зборище»{214}.

* * *

1930 року німецький психоаналітик Фріц Перлз, який, аналізуючись у Хітчманна, мусив показувати йому свої геніталії, роздумував над тим, аби повернутися до терапії. Коли він попросив Карен Горні, аби та відрекомендувала йому якогось хорошого лікаря, вона сказала, що «єдиний аналітик, який, я вважаю, достукається до тебе, це Вільгельм Райх». Упродовж вісімнадцяти місяців Перлз лікувався у консервативного аналітика Юджина Гарніка, який перервав лікування в серпні 1929 року, коли Перлз, попри його пораду не робити цього, одружився (згідно з твердженнями Фрейда, пацієнтам не рекомендувалося робити рішучих життєвих кроків та рішень під час проходження лікування). Гарнік, який сповідував класичний «пасивний аналіз», відмовлявся вітатися чи прощатися з Перлзом рукостисканням, коли він приїжджав або їхав з його офісу, і, як стверджував сам Перлз, обмежував своє власне вербальне втручання в процес аналізу до розмірів куцого речення на тиждень; він був таким німим, що про кінець відведеної пацієнтові години сповіщав, дряпаючи ногою по підлозі.

«Що ж, наступний рік було й не порівняти, — писав Перлз про аналіз свого характеру з Райхом, який на два роки був молодшим за нього. — Жвавий, рухливий, бунтівний Райх був охочим обговорювати будь-яку ситуацію, особливо політичні та сексуальні, хоча, звичайно, не забував аналізувати та гратися у звичні ігри з відслідковування генетики. Але з ним факти втрачають свою значимість. На передній план виходив радше інтерес до того, яку позицію стосовно різних речей займає людина». Перлз одного разу сказав, що Райх, якого на той час він знав уже три роки, був першою людиною, якій він міг довіритися. Він також писав, що в Райха навчився «безсоромності».

Досвід Перлза певним чином висвітлює те, якими шляхами Райх йшов до впливовості серед аналітиків другого покоління, і демонструє, як Райх своєю запопадливістю змішував те, що бачив на вулиці, із тим, що робив у процедурній. У своїй книжці «Еґо, голод і агресія» (1942) Перлз окремо виділив те, яким здоровим є ставлення Райха до сексуальності: «Одним із пунктів, на яких наголошував Райх, — писав Перлз, — була його вимога того, що регуляція