Читати книгу - "П’ятий номер"

Він знову наставив на Ганю широко округлені очі, і вони як в олії заплавали.

– Оце дивлюся на вас, повірте, намилуватися не можу. Така ви славна і сочна, – його вуста почали розлазитися по обличчі, аж Ганя зовсім стурбувалася. Скочила, і в ній заклекотіло обурення.

– Ви це киньте, – сказала вона холодно. – Хочете щось сказати, то й кажіть.

Піддубний підійшов до неї, взяв за плечі й посадив.

– Ну, ну, – сказав він, – не сердьтеся. Ви не така вже молода, та і я. А життя – воно, знаєте, одне. Самі знаєте, озирнувся – і нема його. Женщина ви зараз одинока, можна сказать, той ваш десь віється, де тут не понять? Не думайте, що я маю в голові щось нехороше, – наставив він застережно долоню, бо Ганя знову поривалася встати. – Мені от хлопця вашого жаль. Так жаль, що аж серце мені болить. Так от, кажу: на, Петька, газетку, прочитав я, нічого інтересного, а він, знаєте, і не взяв. Не інтересує, бач.

– Що ж вони хочуть? – зимно спитала Ганя, її аж морозом пробирало.

– Це я вже, уважаїма, хотів у вас спитать, – сказав Піддубний, почухуючи підборіддя. – Чого вже не знаю, того не знаю. Але дещо я таки почув. Недавно він репетував на весь двір, що його обікрали, значиться. Приходив і до мене питать, чи не бачив я злодія. Вашого хлопця, кажу, з розбитою головою бачив, але в руках у нього нічого не було. – Піддубний зробив поважне обличчя й подивився на Ганю впритул. – Так начебто вещі дорогії у них були, ви мене пойняли?

Ганя сиділа на стільці ні жива ні мертва. Кров спершу відлила їй від обличчя, а тоді кинулася на щоки гарячими плямами. Вона раптом зрозуміла все: і те, чого збиралися до Горбатого родичі, і чого хоче цей кнурець, що весь час ліпить до неї очі.

– Ну, спасибі вам, – пробурмотіла вона, вибираючись з-за столу. – Спасибі, що сказали…

Їй у голову запамороки пішли, навіть не помітила, що Піддубний обійняв її за плечі, провадячи до дверей. Йшла наче варена, бо в голові таки замакітрилося. Мимовільно відштовхнула руку Піддубного, яка лапнула її за груди.

– Коли хочеш, щоб я твоїм свідком був, – раптом зашепотіли їй у вухо мокрі й холодні губи, – приходь… Завтра о цій порі приходь…

Вона відмахнулася від нього, визволяючись з-під його руки, але раптом скрикнула – він боляче вщипнув її у сідницю. І все це: біль, й оце дурне лапання, і її тривога – раптом не на жарт схвилювало та образило її. Сама не відала, як линули з очей сльози і як, схопивши відро, кинулася вона з цього осоружного двору, хлюпаючи водою на спідницю, – на ганку спокійно стояв Піддубний і хихикав. Його татарські очі перетворилися на зовсім вузькі щілинки, а рот розтягся й оскалився.

– Мені не до жартів. Бора, які тут можуть бути жарти. – Горбатий присунувся ближче до столу. – Ти маєш мене пойнять…

Валька сиділа тут-таки, за столиком, її обличчя було байдуже – роздивлялася п’яниць, що порозсідалися довкола. Пивниця була брудна й задимлена. За шинквасом плавала в сизих пасмугах цигаркового диму буфетниця. Була в завеликому, колись білому продавщицькому піджаку, а на голові мертво застиг, мабуть, тільки вчора зроблений перманент. Руки з облізлим манікюром вона поклала на шинквас, і червона фарба на нігтях яскраво світилася.

– Ти ж знаєш, Петю, я чоловік порадошний. – Дженджурик в офіцерському кітелі без погонів і в галіфе смоктав дупластого огірка. – Можу взятися за діло, коли воно чисте.

– Тут усе чисто, – всміхнулася Валька, показавши великі, міцні зуби. – Що тут не ясно: вкрали у брата вещі – і все тут діло.

– І все тут діло, – підхопив Горбатий, наливаючи чарку. – Ти, Бора, подумай: стягався я, знаєш, можна сказати, всю жизню. Всю жизню недоїдав, а все копійку до копійки тулив, – в нього на очах проступили сльози, і він обтер їх зап’ястям. – Ну, хай, ніхто не бачив, як він їх украв. Я мало ті вещі одягав, бо беріг. Але дехто бачив, як я їх одягав…

Дженджурик слухав уважно, виставивши підмочені у пиві вусики і наклавши на обличчя «розумний вигляд». Валька зирнула на нього і ледь-ледь усміхнулася, впустивши погляд на стіл.

– Брат у мене, знаєш, з недостатком, – сказала вона.

– Для суду це харашо, – по-діловому підтакнув дженджурик. – То кажете – галіфе?

– Галіфе. Шкіряне пальто.

– Яке?

– Коричневе з пасом, нове. Хромові чоботи.

– Поношені?

– Два чи три рази взував.

– Хто