Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » П’ятий номер 📚 - Українською

Читати книгу - "П’ятий номер"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "П’ятий номер" автора Валерій Олександрович Шевчук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 88
Перейти на сторінку:
бачив, що взував?

– Я бачила, – сказала Валька.

– Родичці не повірять, – відказав дженджурик. – Хто бачив чужий?

– Лебедиха бачила, – мовив Горбатий. – І Шпачиха.

– А пальто бачили?

– Пальта я не вдягав.

– Треба, щоб вдягав, – подивився поважно дженджурик. – Ти мене пойняв? Приходив, скажімо, до мене на день народження чи нє, на Перше мая.

Таж вдягав! – плеснув себе по голові Горбатий. – До Коростячки в гості приходив. Фетровий капелюх…

– Може, його не треба, – зауважила Валька.

– Шляпа – то мелоч. – Дженджурик виламав із сірникової коробки тріску і колупнув у зубах. – Хто бачив галіфе?

– Степан бачив.

– А не родич?

– Лебедиха, – сказав Горбатий. – Я приходив до неї в гості.

– Коли приходив?

– Двадцять третього червня. Десь так на обід.

– Число не треба, – сказав дженджурик.

– То її день народження, – докинула Валька.

– Ну хай. Точно коли збиралися, не треба помнить.

– Треба, Бора, – Горбатий підсунув до нього чарку. – Збиралися ми якраз в обідню пору.

Дженджурик машинально взяв підсунуту чарку, перехилив її в рота, наче муху ковтнув.

– Ну, хай, – він сито гикнув. – Все вийде люкс, тільки…

– Дам тобі дві сотні, – сказав Горбатий.

– Три… Але я не про те. Чи не було те ваше добро, – він кляпнув пальцями, тоді обтер вусики й багатозначно зиркнув на Горбатого й Вальку. – Чи не було воно, – повторив він, – крадене?

– Боже борони! – в один голос сказали Горбатий і Валька.

– Ви мене не пойняли, – дженджурик прикро поморщився. – Чи не буде цей ваш любезніший, як його…

– Андрій.

– Так, Андрій, чи не буде він теє-то, – він плеснув пальцями. – Я хочу сказать: чи не заявить він, що відбирав крадене?

– Як це? – обличчя Горбатого і Вальки були здивовані й заморочені.

– Я хочу сказать, – з пихою відповів дженджурик, – чи немає в цього вашого Андрія клепочки в макітерці? – Він постукав себе по черепі.

Всміхнувся, переможно обзираючи зніяковілих близнят.

– Вас тут легко на слизьке загнать, – дженджурик засміявся, гордий зі своєї вигадки. Але перед ним надто вже по-дурному світилися обличчя Горбатого й Вальки, і він знову колупнув у зубах. – Не понімаєте, бачу. Ну, так от що. Я питаю вас на той случай, коли цей ваш любезніший поставить свідків, що галіфе, пальто, чоботи, що там іще?

– Капелюх, – підказав Горбатий.

– Ну да, шляпу, ви вкрали в такого-то, імня-рекс, а він, понімаєте, не хотів плутатись з міліцією, понімаєте, а той імня-рекс, понімаєте, родич чи щось в цьому роді і попросив: ти, мов, так і так, вхожий, що й казать, то чи не пособив би? Га? Добро своє забрать чи не пособив би?

Дженджурик подивився на близнят весело, майже радісно. Горбатий і Валька слухали дженджурика з надмірною увагою. Але за хвилю їхні обличчя проясніли, і вони майже одночасно розсміялися.

– Ну, й голова у тебе, Бора, – захоплено сказав Горбатий. – Золота голова!

– Не жалуюсь! – відказав дженджурик, зберігаючи на обличчі поважність. Знову взяв зі столу чарку, серйозно обдивився своїх співрозмовників і знову наче муху ковтнув. – Ну, а як буде так?

Горбатий закрутив головою, сміючись. Валька всміхнулася поблажливо.

– Та не буде так. Бора, – сказав Горбатий. – Капусточка там, – він вдарив себе зігнутим пальцем по лобі, аж той задзвенів. – Сама там квашена капусточка…

Дженджурик, однак, поважності не втратив. Сидів і поводив очима чи на Горбатого, чи на Вальку. Вони відразу відчули, що розмова ще не скінчена, що їм належить ковтнути ще якусь несподіванку, і хтозна чи й останню. Горбатий зиркнув на сестру, і та відповідала йому ледве примітним прижмуром.

– Ви знову мене не до кінця пойняли, – дженджурик обтер пальцями вусики. – В суді мене вже знають, буде Костя… Трата, понімаєте, велика. Що один чоловік, а що два.

Горбатий зітхнув.

– Три сотні, – сказав покірливо.

– Три сотні – це добре, – так само незворушно сказав дженджурик. Він посмоктав дуплистого огірка і

1 ... 51 52 53 ... 88
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П’ятий номер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "П’ятий номер"