Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

Проте Юхновський наполягав, і я погодився. Конференція вдалася знаменито: багато було ґрунтовних виступів, я отримав десятки усних і письмових питань, проте ніхто не розкривав підтексту твору, розуміючи, що це могло б спровокувати відповідну реакцію у партократів. І аж наприкінці розмови, вже після мого заключного слова, вихопився за трибуну якийсь юнак (він не був студентом, Юхновський зовсім його не знав) і залементував: «Розплющте очі, не ховайте голови в пісок, це твір не про турецьких яничарів, а нинішніх, наших, і скільки їх сидить у цій залі!»

Юхновський зігнав провокатора з трибуни, та це вже не допомогло. На другий день професора викликали в партком університету, вимагали пояснень, а потім скликали на факультеті партзбори, де Юхновському винесли сувору догану.

Думав я, не схоче професор більше мене знати, а вийшло зовсім інакше: ми стали добрими приятелями, і не раз нині, бігаючи вранці перед пленарними засіданнями Верховної Ради по кругу на київському стадіоні «Динамо», згадуємо старі прикрі часи, які – коли вже сказати правду – дуже прикрими чомусь нині не здаються. Чи тому, що чесно вистояли, або – що були молоді?

Рубікон я перейшов: став по лівому боці барикад, наготовлений і готовий уже посвятити себе справі українського державотворення літературними засобами.

Але що робити далі? Вертатися до новелістики? Я й не покидав тоді ще цього жанру, і написати психологічну новелу було для мене рівноцінним солодкому гріхові, але ж це так мало! Розповсюджувати підпільну літературу і сісти в тюрму? Спочити на лаврах і замовкнути після першого вдалого твору?

А в душі нуртувало: в нас відібрано меч – чим його замінити?

Тільки, мислю, поверненням народові історичної пам’яті, тільки просвітницькою працею, яку треба переводити у ранг політики.

Мали тоді львівські письменники невеликий сад-город за містом на Майорівці, куди одні приходили за черешнями і сливами, а запопадливіші копали грядки, щось там садили й вирощували, що скидалося більше на забаву. В тому ж городі, за лопатою, зблизився я з відомим ученим, який досліджував розповсюдження української пісні в світі, а його майже не друкували, – Григорієм Нудьгою. Якось він сказав мені:

«Ви довели, що можете писати історичні романи. А чи знаєте – а якщо знаєте, то чи добре усвідомлюєте, – що ми належимо до унікального народу, якому колонізатори заборонили вивчати власну історію? Де праці Грушевського, Костомарова, Антоновича, Крип’якевича, Яворницького? У спецфондах – і доступ до них мають тільки такі, як ви. Отож ви повинні написати історію України для людей, а особливо для молоді, в романах. Це ваш обов’язок. Великий цикл історичних романів!»

«Але ж для такого огрому роботи не вистачить життя», – знітився я.

«А може, ще й залишиться, – відказав Нудьга. – Ви тільки спробуйте».

І таки залишилося. Я написав за двадцять п’ять літ дев’ять історичних романів і завершив увесь цикл «Ордою». А тепер пишу ці спогади.

…Другим моїм історичним романом був «Журавлиний крик», який я спершу назвав «Меч і мисль». Тепер об’єднаю під цим заголовком весь цикл моїх історичних праць і, якщо Господь допоможе, видам у двох томах.

На початку сімдесятих років я подався в пошуки за матеріалом, тоді ж пізнав усю Україну, а ще й Соловки, до яких наша знедолена батьківщина мала завжди пряме відношення, і віддав новому творові п’ять років життя.

…На Лівобережжя я їхав з великим упередженням: усе там, звісно, зрусифіковано, рідною мовою розмовляти буде мені тяжко, а то й неможливо, ніхто не зрозуміє ідейної суті моїх творчих пошуків, одне слово – я відправляюся у ворожий стан, і треба бути готовим витримати образи, напади і завзяту боротьбу в нерівних вагових категоріях.

Дивним було б моє запевнення, що я цього там не відчув: уся ворожа система стояла напоготові морально знищити мене, то я до місцевих власть імущих і не потикався: з самого початку мандрівки по Лівобережжі мені вдалося відмежувати окупантів від окупованих, а саме окупованих мені треба було побачити, пізнати і збагнути їх національну потенцію – чи є вона ще в далеких нащадків Петра Калнишевського, чи мій майбутній роман хоча б зачепиться за рештки національної свідомості поневолених людей і заговорить до них зрозумілою їм мовою, а чи залишиться ними не помічений і не потрібний їм, мов фоліант, списаний ієрогліфами?

Напевне, мені пощастило, а може, спрацювала магічна сила великого свята – Спаса; хто не пам’ятає, що саме в день цього празника була спаралізована сила гекачепістів минулого року; я приїхав до Полтави 19 серпня.

Зупинився перед пам’ятником Полтавській битві, вдивився у садистичну гримасу найлютішого ката України, і впало моє серце від раптового усвідомлення, що цей пам’ятник – не тільки свідчення української катастрофи, а реальна сьома печать на свободі мого народу, і не є він лише знаком переможної сили ворога, а постійно функціонуючою потугою, яка знищує протягом століть живу і водно воскресаючу потугу українського народу, і жорстока гримаса ката день у день, рік у рік щораз то більше втрачає постраховисну сутність, набираючи обрисів нормальної людської посмішки, і народ призвичаюється бачити в подобі деспота свого вождя і йде поклонятися йому чим далі, то все менше зі страху і все