Читати книгу - "Не кохай мене, Ольга Джокер"

***

- Ми так за тобою сумували, Соня, — кривляється Жека, коли ми виходимо з аудиторії. – Так хвилювалися, місця собі не знаходили! Фу, слухати гидко!

- Гей, ти чого так вз'їлася, - жартівливо штовхаю подругу під ребро.

- Да нічого! За три місяці могли б з'явитися. Написати, зателефонувати! Ти була доступна, лежала у першій міській лікарні. Кожен про це знав! Знав, але не прийшов та не з'явився! А тепер робить вигляд, що був глибоко стурбований твоїм станом.

- Плювати, Жек.

Я розумію обурення подруги, але не поділяю.

Так склалося, що з першого курсу університету ми стали дружити тісною компанією із чотирьох людей і більше нікого туди не впускали.

Нам було добре та комфортно. Я, Женя, Аня та Ніка. Скрізь і завжди разом. Не розлий вода. Батьки Жені працюють у податковій, Анькін тато депутат, а Ніка донька власника ресторанів швидкого харчування у нашому місті. Завдяки тенісу мені вдавалося не виглядати на їхньому фоні голодранкою та жебрачкою, але чомусь від інших однокурсниць найбільше заздрості та ворожості діставалося саме мені.

Можливо, справа була в тому, що викладачі завжди лояльно ставилися до моєї відсутності і ніколи не валили на іспитах та заліках. На моїй пам'яті такого не було жодного разу. Хоча зізнатися чесно, я не тягла навчання та спорт одночасно і  відставала з усіх предметів. Виручала Жека, коли давала списувати і нагадувала все, чого я не знала.

Можливо, неприязнь однокурсниць полягала в тому, що мені більше за інших діставалося уваги. Якщо у місті проходили якісь важливі заходи, то мене завжди запрошували та надавали сказати слово. Часто після перемоги на матчі я давала короткі інтерв'ю місцевим інтернет-пабликам та газетам. Тому я не розумію на що злиться Жека. На лицемірство? Воно завжди було, є і буде. Життя надало мені чудову нагоду провести своєрідний відбір і зрозуміти хто є хто. Залишилися найближчі, які, я впевнена, не зрадять і не вставлять ніж у спину.

Ми переходимо до сусідньої аудиторії та займаємо місця в перших рядах.

Кілька разів на тиждень я займаюся з Женею по предметам. Вона приходить до нас із Яром додому і намагається вбити в мою голову хоч щось. Найпримітивніший матеріал. Іноді психує, коли бачить, що я не надто розумію її роз'яснення та виконує завдання замість мене. За що я від душі дякую Жені. Залишилося здати лише дві контрольні, і я буду допущена разом з рештою до літньої сесії.

На пару з фінансів приходить наша улюблена викладачка Алла Євгенівна. Вона шалено артистична та цікава особистість. Кожна пара з нею немов свято. Навіть я часом заслуховуюсь і з цікавістю записую кожне слово викладача у зошит.

- У Алли Євгенівни завтра День народження! - Вимовляє на перерві Олена Соколова. Наша староста.

- Треба купити їй подарунок від усієї групи!

- А що будемо дарувати?

- А хто купить?

Шляхом вичислення, хто найменше зайнятий поза навчальним часом, вибір падає на нас із Женею. У багатьох підробітки, справи та турботи. Ми з подругою не пручаємося. Все одно хотіли прогулятися після занять.

Швидко збираємо гроші, довго сперечаємося, що подарувати. Визначившись із вибором, плавно переходимо на особисті теми. Не залишається без уваги моє весілля. Виявляється, майже всі однокурсниці бачили знімки в інтернеті.

- Я гадки не мала, що ти крутиш роман із Жаровим! - Сплескує руками Олена. – Як ви взагалі стикувались?

- Пф-ф, та вони півжиття знайомі, - відповідає замість мене Женя.

- О, я навіть не знала! І коли вам прийшла думка зв'язати себе узами шлюбу? Чому після перелому? Чи ти вагітна, Валенцова?

Присутні з цікавістю дивляться на мене. Так вийшло, що у нас у групі навчається двадцять дві дівчинки. Були й хлопці, але вони відразу після першого курсу відсіялися.

- Я не вагітна! - Відповідаю з роздратуванням. - Чому-чому, Лєн ... Ти такі запитання ставиш! Чому взагалі люди одружуються?

- Не знаю, — тисне плечима Соколова. - Особисто я взагалі не збираюся виходити заміж раніше за сороковника. Це ти мені дай відповідь чому.

- Напевно, бо кохають одне одного і хочуть побудувати щасливе спільне життя. Бажають бути разом. Кожен день. Прокидатися, засипати. Проводити кожну вільну хвилину. Ділити одне прізвище, побут та ліжко.

Я відчуваю, як яскраво спалахують щоки. Забрехала... Навіщо я це роблю? Невже не могла вигадати щось менш пафосне? Та хоча б просто відбутися жартами! З них би сталося!

- Я буквально минулого тижня бачила Ярослава біля будівлі суду, — каже Лєнка. - З розкішною молодою жінкою. Вони разом вийшли із машини. Я тоді подумала, що, мабуть, правду каже прислів'я.

- Яке ще прислів'я? – питаю сиплим голосом.

- Гарний чоловік - чужий чоловік. Може, чула таке?

Я виходжу з аудиторії, ледве не випускаючи полум'я. Жека разом з Нікою та Анею ловлять мене біля сходового прольоту.

- Ну, нічого собі, Сонько, як ти бадьоро ходиш!

- Ага, ледь наздогнали тебе!

Женя бере мене під руку з правого боку, Ніка – з лівого. Аня йде поряд.