Читати книгу - "Вибрана проза, Який Церетелі"

Багато хто придивлявся до Баші-ачукі, чи, як скорочено назвали його, Бачукі, як до прославленого нареченого, але марно: він не збирався одружуватися. Лише коли помер Церетелі, а за ним і його зять Еріставі, він поїхав у Рачу, викрав удову й обвінчався з нею.

І зять, і швагер залишили свій слід на землі.

Нащадки Абдушахіла й нині мешкають у наших краях і звуться Абдушелішвілі. По них можна здогадатися, що вони мали славного предка. Щодо Баші-ачукі, то його нащадків ще більше, але вони невдоволені своїм прізвищем Бачукашвілі і хочуть називатися Бакрадзе. І чи повернуться вони до Бачукашвілі, один Бог знає...

1895—1896

СТАТТІ

Похорон Некрасова

(Лист із Петербурга)

Учора, 30 грудня, ховали одного з найталановитіших російських поетів М. О. Некрасова. З самого ранку зібралося тисяч три-чотири людей на Литейній, перед будинком А. Краєвського. Активний діяч 80-х років і один із редакторів «Современника» останнім часом жив у будинку Краєвського і брав діяльну участь у виданні «Отечест(венных] записок]». Рівно о дев’ятій ранку винесли труну, і процесія рушила по Литейній, через Невський і Заміський проспект до Новодівичого монастиря. Труну поета до самого кладовища несли на руках шанувальники його таланту. Поперед труни несли кілька вінків з написами: «Від російських жінок», «Некрасову від студентів», «Безсмертному співцеві народу», «Жалібнику народного горя» тощо. Погребова хода тривала кілька годин. Більшість із тих, хто йшли за труною народного поета, становили студенти і літератори. На мій подив, я не помітив тільки тих, служінню яким поет присвятив більшу частину свого життя, а саме селян. Мимоволі впала у вічі відсутність простолюду. Правда, по дорозі з шинків висували свої розпашілі обличчя личаки, але на запрошення йти за труною небіжчика здивовано запитували:

— А хто ж він такий, голубе?

— Некрасов!

— Некрасов?

— Еге ж. Народний поет.

— Поет?.. Не знаємо такого! Не чували! — відповідали вони, заперечливо хитаючи головами, і йшли собі в шинок до перерваних розваг.

— А що, пане... це все Плевна? — питав візник.

— Чому ж?

— Та все це він, Асман клятий!.. Багато християнських душ занапастив без жалю!.. Щоб він у тартарари провалився!.. Тьху! Спасибі Скобиліоу, що нарешті взяв його на цугундер... Бусурман!.. Справді, бусурман. Чистісінький бусурман, самий справжнісінький! — гарячкував, спльовуючи, візник.

Ці люди й досі не здатні навіть уявити, що хтось може померти своєю смертю... без Плевни...

— Тут, брате мій, Осман-паша зовсім не винен. Він помер своєю смертю, — відповів я.

— Виходить, свій кінець йому прийшов. Значить, своя випала йому планида!.. Ро-зу-мі-ємо. Теперечки, треба гадати, небіжчик штацький інерал... не військовий, бо якби теперечки, приміром сказати, був би військовий, то зразу б безпремінно музика й військо, бо це його, значить, артикул, ну, а коли всього цього нема!.. А такої собі усякої іншої пошани, окрім почестей, багато, значить, треба гадати, штацький інерал.

— Помиляєшся.

— Невже?.. А мо, найбільший з поліцейських, бо надто вже багато городових. Часом по оцій самій, значить, вулиці, хоч ріж усіх, не догукаєшся їх, а тепер... Ось воно... Видимо-невидимо!..

— А оцих вінків хіба не бачиш? Кому їх дають, голово? — Невже ахтор, ваше благородіє?

— Поет!

— Поет?.. А що це, голубе, вище від інерала?

— Ну, брате, поганяй швидше, поверни ліворуч та чеши прямісінько в Новодівичий монастир.

Мені хотілося обминути процесію й заздалегідь зайняти в церкві зручне місце. Церква була напхом напхана. Охоронці порядку стояли у дві шеренги, а за ними розміщувалась публіка. У юрбі я помітив кількох дам, не схожих на шанувальниць поетового таланту, і довго думав: «Що їм тут треба?» Та потім своєю розмовою вони спростували мою помилку: «Вона найбільше мене цікавить, — говорила одна з них, — кажуть, красуня, але зовсім із простих... Це правда?»

— Правда,— відповіла друга. — Раніше він був зовсім інший, оспівував наших, але в шістдесяті роки його оточили нігілісти, познайомили з нею, закрутили йому голову, і пішов, і пішов, і пішов після того оспівувати простолюд, і все з любові до неї!

— Невже?

— Так, Поль мені розповідав! Йому достеменно відомо. Він з усіма ними знайомий. І з усіма на ти...»

Зрозуміло було, що вона все це брехала і для більшої ваги прикривалася авторитетом якогось Поля...

— А що, промови будуть? — знову спитала когось дама.

— Може, й будуть.

— А скандали?

— Не думаю.

— А, поїдемо, ma chére, не варто, — вирішили старенькі, проте залишилися, бо в церкву саме внесли труну, і почалася страшенна тиснява.

Під час похоронної відправи отець Горчаков, професор університету, сказав щире слово і навіть прочитав уривки з вірша «Лицар на годину». На монастирському кладовищі, біля могильної ями чекала величезна щільна юрма народу. Коли труну опустили в могилу, звідусіль посипались маленькі віночки й квіти, а потім запала гробова мовчанка. «Промовця!» — загукали кругом. Вийшов В. Панаєв і почав палко обстоювати поета, підносячи його як людину... У промові своїй він згадав і Бєлінського, який за тридцять років перед тим зустрів Некрасова й, вгадавши в ньому великий талант, вивів на дорогу. Промовцеві аплодували. Коли не помиляюся, то був той самий Панаєв, котрий нещодавно мав літературний процес у Парижі з Луї-Бланом. Відчувалося, що він за кордоном бачив, як ховали народних улюбленців, і слухав, як над їхніми могилами виголошували промови. Слідом за ним вийшов Ф. Достоєвський і, до речі, сказав, що Лермонтов, якби він прожив довше, неодмінно пішов би тим самим шляхом, яким пішов і покійний Некрасов, за що Некрасова можна вважати продовжувачем початої вже Лермонтовим справи і що його можна поставити поруч з Пушкіним і Лермонтовим... «Вище, вище!» — закричали деякі промовцеві й перервали його промову. Потім говорили студенти, часом палко, але не дуже вдало, а можна ж було інакше сказати про того, хто, сам живучи в достатку, згадував інколи про народ і вигукував:

Холодно, рідненький, холодно,

Голодно, рідненький, голодно...

1877

Петербурзькі нотатки

II

Минулого разу я говорив, що через відсутність гвардійців театри помітно спорожніли. Виняток становить Михайлівський французький театр, відколи там почали показувати мало не щодня трьохактну комедію «Bébé». Актор французької трупи Андр’є купив у автора п’єси право на її постановку на петербурзькій сцені за кілька тисяч франків.

Ось її зміст. Батьки поважного віку чомусь вважають, що їхній дорослий син усе ще невинне