Читати книгу - "Слiди на дорозi"

Усі речі завантажені на БМД, машини розподілені за підрозділами, заправник їздить, заправляє машину за машиною, а ми займаємось останніми приготуваннями. Залишилося зовсім мало.

Мене відправили в бокси першого батальйону з якимось дрібним дорученням. А там я побачив велику рідкість — розкладені на столі інструменти, а серед них (о боги!) лежали дві викрутки. Я одразу згадав, що у мене в ЗІПі немає викрутки, а стартуємо ми вже ось-ось. Коли офіцер, що стояв поруч, відвернувся, я здолав опір своєї совісті й схопив ту, в якої була розламана ручка. Є приказка: «Ти або труси вдягни, або хрестик зніми» — це про мене. Задумавши вкрасти чуже, я залишив хорошу, а вкрав погану, ну ніби так моя крадіжка не така ганебна, і совість на місці. Ще я заспокоював себе тим, що я виїжджаю, а вони залишаються тут… мені потрібніше.

Блін, скільки часу пройшло, а я досі пам’ятаю цю викрутку і як я її вкрав.

Напевно, доречно буде пояснити, що у нас герметики, хомути, болти, гайки, викрутки і багато інших дрібниць купувалися за свій рахунок. Ключі, молотки та інші корисні речі систематично чудесним чином зникали і виявлялись у наборі інструментів твого сусіда. Тому хороші набори інструментів дуже цінувалися. Збиралися ці набори методом «взяв попрацювати і забув віддати». Потрібно було постійно стежити, щоб ніхто не спробував зібрати свій набір за рахунок твого. Такий собі кругообіг інструментів у природі.

Ось біжу я, значить, із поцупленою викруткою в кишені до машини, а самого совість гризе зсередини, і згадується деснянська пінка для гоління.

Усі завантажились і по радіозв’язку пролунав голос командира: «Заводь».

Я хвилювався. Мені вперше було їхати в такій великій колоні тридцять з гаком кілометрів за маршрутом, з яким не був знайомий. Машини завелися. Коли настав мій час, я рушив, і ми повільно поїхали вздовж паркану, до виїзду з частини. Хвилювання, яке я відчував, було не від невпевненості, а навпаки, від передчуття. Все це було чортовськи цікаво.

Їхали ми довго. Дорога була складна: основним видом дорожнього покриття на нашому шляху був пісок. Було відчуття, що ми не їдемо, а пливемо. Іноді кут різких спусків або різких підйомів досягав, напевно, градусів 45. До станції завантаження ми приїхали близько другої-третьої години ночі. Батальйон став уздовж залізниці і… і все. Більше ніяких вказівок. Я людина військова, тому відразу кинув бронежилет між своїм і командирським сидіннями, поклав сумку під голову і заснув. Може, через годину або трохи більше я прокинувся від того, що у мене почали боліти занімілі від морозу пальці на ногах. Від холоду було настільки мерзенне відчуття по всьому тілу, що я не міг поворухнутися. Десь тут, у машині, зі мною повинні були бути ще дві людини.

— Мішлен! — видавив я із себе.

— Так? — почулося з місця навідника.

— Де третій?

— Не знаю. Виліз, напевно.

— Ти спиш?

— Спав.

— Як ти себе почуваєш?

— Холодно.

— Полізли назовні?

— Не хочу.

— А я поліз. Зараз лише із силами зберуся. Блін, як же огидно.

— Ага.

— Я через годину перевірю, чи живий ти.

— Як хочеш.

— Я не хочу.

— Ну, тоді не перевіряй, — видавив із себе мій сонний товариш по службі.

— Окей. Ти був хорошим хлопцем… тільки п’єш багато. Скільки тобі років?

— Вісімнадцять.

— Так… Це ж ти тільки півроку назад контракт підписав.

— Так.

— І вже на війну їдеш.

— Схоже на те, — він засміявся.

— У тебе ще залишилася канапка?

— Яка?

— Яку я тобі дав перед відправкою.

— Там було півканапки.

— Так вона у тебе?

— Я з’їв.

— Хєрово.

— Чому?

— Я хотів її забрати.

— Давай вилазь уже.

— Не хами, салага, — вимовив я з удаваною важністю. — Я промерз до кісток. Тут не так все просто.

Зібравшись із силами, я відкинув холодний важкий люк і висунув голову з машини.

— Ось ти де! Я думав, ти не відгукуєшся, тому що помер, — звернувся я до Компаса, який сидів біля багаття.

— Я замерз до чортиків і виліз. У машині холодніше, ніж тут.

— Отож, — я стрибнув на землю.

Біля багаття лежали кілька скручених у холодний бублик солдатів і спали, я підтягнув до себе один із чужих бронежилетів і компактно вмостився на ньому, поклавши голову на спину якогось хлопця.

— Що там? — сказало тіло, на чий бік я кинув голову. Сказавши це, вояка навіть не поворухнувся.

— Хвилююсь за тебе. Хочу вухом печінку твою зігріти.

— Окей.

— Товаришу лейтенанте, коли почнеться завантаження? — звернувся я до свого взводного.

— А мені звідки знати? — відповів він, потираючи руки біля багаття.

— Гарна погодка, правда? Свіжа.

— Не те слово. Як мене задрав цей тупак армійський. Спочатку тупимо півдня, потім біжимо кудись, спотикаючись, потім чекаємо, потім знову біжимо, запізнюємось, а потім знову чекаємо. Ну що ж за йоб вашу мать…

— Подивимося, що буде далі. Може, війна щось змінить.

— Та, може, і не буде ніякої війни. Взагалі нічого не зрозуміло, що відбувається.

— Може, і не буде, а може… і буде, — договорив я вже із заплющеними очима, від’їжджаючи туди, де немає холоду, спеки, а тільки комфорт і затишок.

Відкрив я очі, вже коли було світло. Розбудив мене шум двигунів.

— Ми збираємось? — запитав я похапцем у хлопця, який підкидав дошки в багаття.

— Ніхто нічого не казав.

— Спимо далі, — віддав я команду сам собі й заплющив очі.

Хлопця, чию печінку я грів, вже не було, тепер я лежав у позі холодного бублика на чужому бронежилеті.

Доки приїхали платформи, локомотив, вагони, доки суть до справи, вже була година одинадцята. Батальйон нарешті почав завантажуватися. По черзі ми під’їжджали до платформ і акуратно заїжджали на них. Машина за машиною, вся техніка батальйону занурилася на ешелон. Оскільки ми люди військові, без втрат не обійшлося. За дивним збігом обставин одна з БМД заглохла, переїжджаючи залізничну колію. Машиніст локомотива, що саме їхав у цей момент, не встиг зупинитись, і ми, ще не вступивши в бойові дії, примудрилися залишитися без одного танчику. Добре, що солдат встиг вистрибнути. Удар прийшовся в задню половину машини, на правий борт. Броня лопнула, а механізми навколо двигуна деформувалися так сильно, що бойова машина автоматично