Читати книгу - "Мелодія кави в тональності сподівання"

Вдихнувши повітря глибше, Анна обережно ступила крок до середини альтанки – і її відразу огорнуло теплом розігрітої деревини, легким запахом жасмину, свіжої зелені й відчуттям абсолютного спокою та гармонії.

Блаженно усміхнувшись, Анна ступила ще декілька кроків босими ногами по теплій від сонячних променів дерев’яній підлозі і завмерла, насолоджуючись лагідним теплом. Вбирала приємність кожним дюймом шкіри босих стоп і намагалася насолодитися ними так, як це роблять діти. Неквапно, забувши про весь світ довкола, і так, ніби жодних інших справ у неї немає. Так гарно і так затишно, ніби десь посеред старого маминого саду на вулиці святої Анни у Львові.[61]

Анна знову ступила крок уперед і з цікавістю роззирнулася довкола. За три роки тут майже нічого не змінилося. Хіба трохи густішими стали зарості дикого винограду на решітці альтанки, і ще дужче потемнів від часу та негоди дерев’яний стіл, але, на щастя, нічого серйозно не зруйнувалося і не розвалилося. Навіть дощана підлога прогнила лише в дальньому кутку альтанки, а решта дошок були ще доволі міцними та виглядали добре. Щоправда, у тому ж куті, де прогнила підлога, струпішіли ще й дошки лави та дуже почорніла стіна, проте катастрофою для альтанки це не виглядало. Певно, саме з цього боку протікав дах, і вода стікала по стіні та довго стояла всередині. Треба завтра наказати робітникам, які ремонтують у садибі флігель, щоб полагодили дах, лаву та підлогу й тут.

Анна поклала кошик на столик посередині альтанки, присіла на лавку при ньому, неквапно розклала довкола себе чорні спідниці, обсмикнула рукави сукні, а тоді добула з кошика спочатку книжку, тоді тацю, за нею порцелянову філіжанку, ложку, тістечка, глечик із топленими вершками і насамкінець кавник. Тацю поставила посередині, на ній акуратно порозкладала все решта. Так добре, що нарешті не треба нікуди поспішати, бігати по маєтку, щось вирішувати, писати листи, перевіряти папери та віддавати накази челяді, а можна спокійно насолодитися і кавою, і відпочинком, і цікавою книжкою. Таки варто хоч іноді давати собі перепочинок, бо нерви почнуть зраджувати, і вона сваритиметься з усіма домашніми та вичитуватиме за дрібні провини челядь і робітників.

Наливши з кавника у філіжанку каву, Анна додала до неї вершки, тоді взяла до рук тістечко, розгорнула книжку, зробила невеличкий ковточок кави і вже за мить із головою поринула в світ книжкових героїв.

На сонці хиталися і мерехтіли тінями гілки старого винограду, сонячні зайчики танцювали по дощаній підлозі світлотінями, а в повітрі панував запах кави впереміж з цинамоном та весняними квітами. Світ уявного книжкового життя забирав у полон, не відпускав, а реальність цілком кудись відпливла. У якийсь момент Анні здалося, що вона почула хрускіт гілок біля альтанки та чиїсь кроки. Вона підняла голову та прислухалася. Десь далеко мукала корова, у кущах жимолості цвірінькав зяблик, а від того, що вона щойно зачепила ліктем філіжанку з кавою, дзенькнула ложка на блюдці. Жодного підозрілого шуму поряд з альтанкою. Причулося, певно. Окрім неї тут нікого немає. Та й хто б її тут шукав. Дівчатка з гувернанткою, а Адась щонайменше годину ще спатиме.

Анна знов налила собі з кавника тепер уже холодної кави, перегорнула в книжці сторінку, мимохіть підвела голову, щоб поправити волосся, яке вибилося із зачіски, і заціпеніла. На порозі альтанки стояв Адам.

Розділ 5

Філіжанка з кавою випала з рук Анни і з дзенькотом покотилася по дощаній підлозі.

На цілу довгу мить в очах їй потемніло, а дихання перехопило так, що Анна не змогла ані вдихнути, ані видихнути. Сиділа з широко розплющеними очима та тупо витріщалася на чоловіка, який стояв навпроти неї в світлі променів сонця і не рухався. Жодних ясних думок не було, лише глухі удари пульсу лічили миті нерозуміння та шоку, а свідомість аж волала, що того бути не може, що це якась помилка і що насправді всього цього немає. І тільки серце завмерло сподіванням дива.

Ще за декілька секунд чоловік ступив крок уперед, опинився всередині альтанки й Анна змогла побачити його значно виразніше.

– О Господи, Тадеуш! Щоб вам пусто було, – видихнула вона. З хвилину сиділа мовчки. Кров потроху приливала до її щік, проте серце тепер товклося так, що ледь не вистрибувало з грудей. – Господи, як ви мене налякали. Щоб вас… Як ви тут опинилися?

– Я не хотів вас лякати, – Тадеуш ступив крок до Анни, нахилився і підняв з підлоги кавову філіжанку, яка випала з її рук. – Горня ціле, кава розлилася, але будемо вважати, що моя провина не така вже й велика. Маєте ще каву в кавнику?

– Маю, – машинально відповіла Анна і мимоволі притиснула руку до грудей. Серце ще лічило удари пульсу в такому шаленому ритмі, що вона насилу могла дихати і в голові не було жодної розсудливої думки. – Ну, хіба ж так можна. Я мало атак серця з вами щойно не отримала. Як ви додумалися так тихенько підкрадатися?

Тадеуш поставив кавову філіжанку на тацю й усміхнувся.

– Я не підкрадався, Анно. Ішов звичайним кроком. Очевидно ви просто зачиталися і не почули.

Анна мимохідь кинула погляд на книгу, яку щойно читала, проте так і не усвідомила, куди подивилася. Знову підвела погляд на Тадеуша.

– Що ви тут взагалі робите? Навіщо ви сюди прийшли?

– А що я мав робити? Ви ж ігноруєте моє бажання повечеряти з вами. Хіба моя провина аж така велика?

Анна опустила руку. Самовладання потроху поверталося до неї і ритм серця теж потроху ставав спокійнішим, проте вона досі не могла відійти від потрясіння. Думки стрибали в голові й емоції ніяк не хотіли впорядковуватися. Що відчувала найвиразніше? Полегшення? Розчарування? Напевно, все це одночасно.

– І саме тому, що я досі не запросила вас, ви вирішили звалитися мені на голову отак раптово?

– А ви хіба не чекали на мене сьогодні? – Тадеуш здивовано глянув на Анну. – Я передав вам листа посильним. Попередив про свій сьогоднішній пообідній візит. Ви не читали лист? Чи ви взагалі листа не отримували?

Анна глянула на Тадеуша з не меншим подивом, аніж він щойно подивився на неї, і мимохідь торкнулася рукою медальйона на шиї. Сама не зауважила, що зробила це, проте звичний жест повернув їй самовладання.

– Якого ще листа, пане? Я читала лише той, який ви написали мені передвчора. Про ваш візит я ні сном ні духом нічого не чула, – вона