Читати книгу - "Корона Медіаносу. Балада про тигрів, собак та щурів, Арія Вест"

― Не буду приховувати. Мені допомогли.

Ці слова мовби окропом обшпарили юних мисливців!

― Що??? Хто допоміг?

Релі лиш усміхнулася ширше й повернулася, аби разом вийти із лісу. Мисливці кинулися слідом, допитуючись одне поперед одного:

― Ей, хто це був? Це ж не міг бути хтось із селян! Кого ти зустріла???

― Хто він? Чи… вона? Наскільки він сильний? Він небезпечний???

***

Принцеса йшла степами, йшла горами і йшла лісами, допоки опісля кількох днів ходьби перед її очима не з’явилося невелике містечко. Забудова тут уже була цілковито у стилі Медіаносу ― будинки із каменю та цегли мали більш похмурий загальний вигляд. Окрім того, довкола суттєво побільшало зелені ― перш ніж дістатися цього містечка, Релі пробиралася крізь дрімучий ліс, у якому вже почали переважати зовсім інші види дерев, більш характерні для цих місць.

Вулиці міста здавалися вже не такими ожвавленими, як у сяючому Сандвікені, столиці Мерідії. Люди тут траплялися рідше, одягнені в тепліший одяг, хоч на даний момент ще тривало літо. У повітрі відчувалася вологість, що свідчило про часті опади, про які на території Мерідії можна було тільки мріяти. Рідні краї були до душі Релі, вона відчула і ностальгію, і смуток, і радість водночас. У цих відверто західних краях своєї держави їй ще не доводилося бувати, тож дівчина була рада такій можливості.

Ідучи кілька днів без перепочинку, принцеса, в принципі, могла б іти ще й далі, та розуміла ― виснажувати себе немає сенсу. Її життя тепер зовсім інакше. Якщо вже вона вирішила стати мисливицею на нечисть, слід ненадовго десь зупинитися, розвідати ситуації у навколишніх землях і, звісно, відновити запас магічних сил.

Так Релі й увійшла в одне з найгучніших місць на центральній вулиці ― великий заїжджий двір. Дубові двері відчинилися, й дівчина потрапила у справжнісіньке царство гулянок і забав. От тільки… суто чоловіче. Їй одразу в очі кинулися єдині представниці жіночої статі у закладі ― дівчата-офіціантки у відвертих костюмах з ледь-ледь прикритим бюстом, що розносили напої на блискучих підносах.

За барною стійкою стояв шинкар, бородатий сивий чоловік із жилавими руками, старанно протираючи стакани. Оскільки всі місця за столиками були зайняті, Релі поспішила саме туди.

За самою барною стійкою не було нікого, окрім чоловіка вдалині, та він був повернутий боком і, схоже, цілковито поглинутий читанням місцевої газети.

Релі розмістилася із протилежного боку, і, діставши кілька срібляків, поспішила покликати:

― Шинкарю!

Чоловік тут же повернувся, почувши жіночий голос. Підозріло оглянувши принцесу, він запитав:

― Чого вам, леді?

Релі випрямила спину й ввічливо звернулася:

― Я з радістю замовлю у вашому чудовому закладі напій, та спочатку…

Але тут же позаду дівчини почувся рух. Чоловіки із найближчого столика стишили розмови іще в момент, як вона увійшла, а зараз просто повідсували зі скреготом свої стільці і всі разом опинилися поруч із нею. Релі озирнулася. То були п’яні, дуже п’яні чоловіки геть незрозумілих професій. І мисливцями їх не назвеш, але і одяг не простацький, отже, не прості робітники. Можливо, навіть члени королівського гарнізону, що патрулюють околиці.

Вона подумала про це, помітивши у одного із чоловіків на його одязі герб Медіаносу ― вовчу голову із короною на голові, розташовану у профіль.

― Шановні пани, вам… ― почала було вона, як чоловіки переглянулися і зареготали.

Один із них, найбільш противний і п’яний на вигляд, вишкірився і першим сперся на барну стійку дуже близько до Релі. Він дивився на її спокійне миловидне обличчя, яке, як зазвичай, випромінювало легку усмішку, якусь хвилину, а тоді обернувся до своїх і пробелькотів:

― Ви бачили? Це ж леді. Леді у шинку! ― зареготав він на весь голос. ― Що тебе привело сюди, кралю? На повію ти не схожа і на офіціантку теж… ― окинув він принцесу очима, явно вивчаючи її одяг і те, що можна було уявити під ним.

Релі, явно не бажаючи нариватись на неприємності, ввічливо підняла догори обидві руки й промовила:

― Вибачаюся, шановні пани, та я лише намагалася нічлігу пошукати. Далася взнаки втома з далекої дороги, було б непогано знайти затишну місцину не за всі гроші світу. Можливо…

Чоловіки враз розреготалися.

― Ха-ха-ха, можеш пожити у мене, я ще й заплачу, ― протягнув один з чоловіків, худий, з брудним рудим волоссям до плечей.

― Ох, сонечко, це тобі не заїжджий двір… ти, видно, що не місцева, бо у нас тут всі знають ― це місце належить чоловікам! І кожна жінка, яка сюди…

― Ану замовкни, ― відштовхнув балакуна товстіший тип, низького зросту і з металевим оком. ― Ви хоч подивились би на неї. Неймовірна краса! ― виставивши перед собою руки, він ними змахнув, мовби показував не на принцесу, а на якісь діаманти на постаменті. ― А шкіра яка, жодної плямки! Точно якоїсь багатої крові. Напевне, втомилася від заможного життя, або батьки видають за нелюбимого… от і втекла! Та не туди ти зайшла, дівчинко… ― голос його змінився на противно пестливий, він наблизився до Релі з іншого боку, поки дівчина лиш ніяково усміхалася.