Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

— Гей, а ти не намагалася стати на моє місце? — Ти ба, куди й подівся його спокій! — Зі мною відбувається щось схоже! І як би ти поводилась, якби точно знала, що рано чи пізно я влаштую так, що тебе хтось торохне по голові? Не думаю, що за цих умов ти й далі цікавилася б мною або симпатизувала мені. Чи як?

— Я і зараз цього не роблю, — відрубала я. — Знаєш що? Мабуть, я вже можу собі уявити, що й сама залюбки врізала б тобі дрючком по голові.

— Ну ось, будь ласка, — мовив Ґідеон і знову посміхнувся.

Я просто кипіла від люті. Ми проходили повз ательє мадам Россіні. Під дверима виднілася смужка світла. Напевно, вона ще працювала з нашими костюмами.

Ґідеон відкашлявся.

— Я вже говорив: мені дуже шкода. Може, ми могли б тепер нормально поговорити?

Нормально! Це просто смішно!

— А що ти робиш сьогодні ввечері? — запитав він у найкращому дружньо-необразливому тоні.

— Я, звичайно, старанно репетируватиму менует, а перед сном повправляюсь у складанні речень, у яких не буде слів «пилосос», «пульсометр», «біг підтюпцем» і «трансплантація серця». А ти?

Ґідеон глянув на годинник.

— Я зустрічаюся з Шарлоттою і братом і… подивимося. Зрештою, сьогодні суботній вечір.

Так, звісно. Хай дивляться скільки завгодно, мені все набридло.

— Дякую за те, що провів, — сказала я якнайхолодніше. — Звідси я сама дійду до авто.

— Мені все одно по дорозі, — зауважив Ґідеон. — Та не біжи ж ти так! Мені не можна перенапружуватися. Так звелів доктор Байт.

І хоча мене переповнювала злість, якоїсь миті я відчула докори сумління. Я подивилася на нього скоса.

— Якщо за наступним рогом хтось тебе знову уперіщить по голові, не кажи, що це я тебе туди заманила.

Ґідеон розсміявся.

— Поки що ти на таке не здатна.

«Я ніколи не буду на таке здатна», — промайнуло в моїй голові. Хоч як би жахливо він до мене не ставився. Я ніколи не допущу, щоб хтось зробив йому боляче. Кого б він там не бачив — це не могла бути я.

Спалах від фотоапарата вихопив із темряви арку попереду нас. Хоча вже було темно, по Темплу сновигало ще чимало туристів. На стоянці за аркою чорнів лімузин, який я добре знала. Коли ми підійшли, водій вийшов і відчинив мені дверцята. Ґідеон почекав, поки я сяду в машину, і нахилився до мене.

— Ґвендолін?

— Так?

Було надто темно, щоб розгледіти його обличчя.

— Я б хотів, щоб ти мені більше довіряла.

Слова прозвучали так серйозно та щиро, що я на якусь мить заніміла.

— Я б хотіла, щоб це було можливо, — сказала я, подолавши слабкість.

І тільки після того, як він зачинив дверцята й лімузин рушив, я зрозуміла, що найкраще було б кинути у відповідь: «Я хотіла б того самого від тебе».

Очі мадам Россіні сяяли від захоплення. Вона взяла мене за руку й підвела до величезного дзеркала на стіні, щоб я змогла оцінити результати її зусиль. З першого погляду я ледве себе впізнала. Змінилося, в першу чергу, моє зазвичай рівне волосся, позакручуване в численні кучері і складене в гігантську зачіску, схожу на ту, яка була в моєї кузини Джанет на її весіллі. Деякі пасма, завиті спіраллю, спадали на мої голі плечі. Темно-червоний колір сукні робив мене ще блідішою, хоча я й так була вже біла як циганський сир, але щоб у мене був хворобливий вигляд — ні, навпаки, моя шкіра світилася. Мадам Россіні трохи припудрила мені носа й лоба і наклала дрібку рум’ян на вилиці. І хоча вчора я лягла спати пізно, проте її мистецтво макіяжу прибрало всі тіні навколо очей.

— Як Білосніжка, — похвалила мадам Россіні і, зворушена, промочила кутики очей шматочком тканини. — Червона, як кров, біла, як сніг, чорна, як галка. Вони мене лаятимуть, бо ти впадатимеш в очі всім без винятку. Покажи-но мені свої нігті, так, très bien, дуже добре — чисті й короткі. Ану, похитай головою. Ні-ні, можна дужче, ця зачіска має протриматися цілий вечір.

— Таке враження, що в мене на голові капелюх, — сказала я.

— Ти звикнеш, — відказала мадам Россіні, закріплюючи мою зачіску лаком для волосся.

На додачу до приблизно одинадцяти фунтів шпильок, що утримували цю гору кучерів, були ще шпильки для краси, вони були прикрашені такими ж трояндочками, що й на декольте моєї сукні. Дуже мило!

— Все… ти готова, моя голубонько. Хочеш, щоб я знову тебе сфотографувала?

— О, так, так, будь ласка! — я озирнулася, шукаючи сумку з мобільником. — Леслі мене приб’є, якщо я не закарбую цю мить.

— Я б охоче зробила фото вас обох, — сказала мадам Россіні, клацнувши щонайменше разів із десять, знявши мене з усіх боків. — Тебе і цього невихованого юнака. Щоб було видно, як прекрасно і водночас ненав’язливо гармонуються ваші вбрання одне з одним. Але Ґідеоном опікується Джордано. Я відмовилася вчергове сперечатися про необхідність мережаних панчіх. Що занадто, то занадто.

— Ці панчохи зовсім не погані, — сказала я.

— Це тому, що хоч на вигляд вони як панчохи тогочасні, проте завдяки еластану вони набагато зручніші, — пояснила мадам Россіні. — Раніше така гумка від панчіх могла передавити повністю стегно, твоя ж — просто прикраса. Сподіваюся, звичайно, що ніхто не захоче зазирнути тобі під спідницю, але якщо й так, ніхто не зможе нічого заперечити, n’est ce pas? — вона сплеснула в долоні. — Bien, я зателефоную нагору і повідомлю, що ти готова.

Поки вона говорила по телефону, я знову підійшла до дзеркала. Я була збуджена. Цілісінький сьогоднішній ранок я рішуче виганяла Ґідеона зі своїх думок, і це мені навіть більш-менш вдалось, але натомість мені не виходив із голови граф Сен-Жермен. До страху перед черговою зустріччю з графом домішувалося незрозуміле передчуття самого суаре. Це передчуття лякало мене.

Мама дозволила Леслі переночувати у нас минулої ночі, тому вечір видався нівроку. Я проаналізувала всі події з Леслі та Ксемеріусом, і це мені явно прислужилося. Може,