Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

Аж тут, як грім серед ясного неба, озвався голос «мертвого» Ракоці — такий замогильний, що цілком можна було повірити, що він долинає з пекла:　

— Dosis sola venenum facit[41]. He переймайтеся, я ще ого-го!　

Лавінія (для себе я вирішила, що відтепер ця жінка ніяка вже для мене не леді) тоненько перелякано скрикнула і розплющила очі, аби розгледіти Ракоці. А тоді вона, видно, згадала, що треба ж безтямно лежати, й, демонстративно простогнавши, знову зомліла в руки Ґідеона.　

— Скоро все минеться. Не варто зчиняти рейвах. — Ракоці підніс голову і дивився на нас налитими кров’ю очима. — Це я винен! Він же казав пити його по краплині.　

— Хто казав? — допитувався Ґідеон, тримаючи на руках, мов ляльку, Лавінію.　

Ракоці ледве-ледве випростався на стільці, відкинув голову назад, хрипко зареготав і витріщився на стелю.　

— Погляньте, як танцюють зорі!　

Ґідеон закотив очі.　

— Я мушу сюди покликати графа. Ґвен, ти можеш мені трішки допомогти з…　

Я просто отетеріла:　

— З оцією?.. Ти серйозно кажеш? — і мерщій вискочила в коридор, щоб Ґідеон не бачив моїх гордих сліз, що котилися рікою. Я не тямила причини свого плачу, а також не знала, куди, власне, намилилася. Мої почуття, напевно, були просто «посттравматичним синдромом», про який так багато пишуть. Люди, переживши якийсь шок, робили дивовижні вчинки. Як-от булочник із Йоркшира, який причавив собі руку пресом, потім випік ще сім жаровень рулетиків із корицею і лише після цього викликав «швидку». Ці булочки з корицею були найстрашнішим видовищем, яке будь-коли бачили лікарі.　

Уже на сходах я трохи завагалася. Я не хотіла бігти вниз, бо там мене явно чекав лорд Аластер, аби скоїти своє «ідеальне вбивство», тому я побігла нагору. Далеко я так і не втекла — почула, як навздогін мчить Ґідеон:　

— Ґвенні! Зупинись! Будь ласка!　

На мить я уявила, як він кинув ту Лавінію додолу і побіг за мною, але це не допомогло — я досі була чи то сердита, чи засмучена, чи налякана, чи все вкупі. І, спотикаючись, засліплена слізьми, ішла сходами й повернула в наступний коридор.　

— Куди ти? — зараз Ґідеон біг уже поруч зі мною, намагаючись узяти мене за руку.　

— Куди-небудь! Аби далі від тебе! — схлипнула я і заскочила в першу-ліпшу кімнату.　

Ґідеон пішов за мною. Аякже!　

Я хотіла витерти сльози рукавом, та в останню мить згадала про макіяж мадам Россіні й зупинилася. Напевно, я й без того мала страхітливий вигляд. Щоб не дивитися на Ґідеона, я оглянула покої. Свічки в цій кімнаті осявали все золотими тонами: канапу, вишуканий письмовий столик, кілька стільців, картину із намальованим фазаном і кількома грушами, колекцію екзотичних шабель над каміном і пишні золотаві портьєри на вікнах. З якогось дива мені раптом здалося, що я тут колись бувала.　

Ґідеон постав переді мною.　

— Облиш мене у спокої! — сказала я знесилено.　

— Я не можу облишити тебе. Щойно я залишаю тебе саму, як ти витворяєш якусь дурницю.　

— Іди геть! — Мені закортіло впасти на цю канапу і вибити кулаками подушку. Невже я так багато хотіла?　

— Ні, я нікуди не піду, — сказав Ґідеон. — Слухай, мені шкода, що так сталося, я не мав цього дозволити.　

О Боже, знову він товче воду в ступі. Класичний зразок синдрому надмірної відповідальності. Ну як він взагалі пов’язаний з тим, що я ненароком натрапила на Ракоці, який уже нализався як чіп, як сказав би Ксемеріус? З іншого боку, трохи розбудити в ньому почуття провини не завадило б.　

— Але ж таки дозволив! — заявила я, а потім докинула: — Тому що витріщався тільки на неї.　

— Та ти ревнуєш! — Ґідеон мав нахабство зареготати. І сміявся він якось полегшено.　

— А ти тільки цього й хотів! — Сльози мої вичерпались, і я незграбно витирала ніс.　

— Думаю, граф поцікавиться, де ми затрималися, — сказав Ґідеон після хвильки паузи.　

— Нехай твій любий граф пошле по нас свого трансільванського дружка! — Нарешті, я наважилася поглянути йому в очі. — Насправді він зовсім не граф. Його титул — така ж облуда, як і рожеві щічки цієї… як її там…　

Ґідеон тихо засміявся.　

— Я геть забув її ім’я.　

— Брехун! — сказала я і враз схибила — трохи посміхнулася.　

А Ґідеон тим часом споважнів.　

— Граф не може вплинути на поведінку Ракоці. Він обов’язково покарає його за цю витівку, — зітхнув він. — Ти можеш не любити графа, але мусиш його поважати.　

Я сердито пирхнула.　

— Нічого я не мушу! — гаркнула я і рвучко обернулася до вікна. І там я побачила… себе! Та, інша я, в шкільній формі з дурнуватим виглядом визирала з-за портьєри.　

Боже милий! Ось чому ця кімната видалася мені такою знайомою! Це клас місіс Каунтер, а Ґвендолін за портьєрою — то була я, коли втретє стрибнула в часі.　

Я помахала їй рукою, щоб ота я сховалася.　

— Що там таке?　

— Нічого! — озвалась я легковажно.　

— Там щось є біля вікна, — він за звичкою поклав руку на стегно, де мала висіти його шпага.　

Те, що я зробила далі, мабуть, було продовженням того самого «посттравматичного синдрому» — я знову згадала про того пекаря та про булочки з корицею — в нормальному стані я б зроду-віку такого не встругнула. Крім того, мені привиділось, як повз нас шаснуло до дверей щось зелене… Ет, а ще я зробила це тому, що точно знала, що зроблю це. У мене просто, так би мовити, не було іншого вибору.　

— Хтось наче стоїть за завісою і спостерігає за нами… — почав було Ґідеон, проте я обвила руку навколо його шиї і припала губами до його вуст. І, раз уже так вийшло, я притулилася всім тілом до нього, у кращих манерах Лавінії.　

На якусь хвилю я злякалася, що Ґідеон відштовхне мене, але він тихо застогнав, оповив руками мою талію і пригорнув до себе ще дужче. Він відповів на мій поцілунок з такою силою, що я забула геть про все й заплющила очі. Як і сьогодні під час танцю, мені стало геть байдуже, що з нами буде і що Ґідеон виявився гівнюком. У голові було одне: я кохаю його і кохала б завжди, і хочу, аби він цілував мене ось так довіку.　

Внутрішній голос тихенько