Читати книгу - "Забудь-річка"

— Ти де? Що з тобою? Живий? Де вас тримають?

— Пробач, — сказав він. — Нам забороняють говорити іншими мовами. Тільки англійською. Щоб розуміли. Ду ю спік інгліш?

— Єс, — сказала вона, зробила кілька кроків і бухнулася на низький парапет попід фігурою Сковороди. Григорій Савич подивився на це поблажливо, як і годиться вічному спудею.

Вона розуміла англійську не аж так, але цього виявилося достатньо для того, щоб сприйняти головну інформацію — що він живий і здоровий, що їх привели до якогось порту, але не кажуть, до якого, що запаси на судні є, що телефон залишили один на всіх, тому він не може дзвонити часто. Що найстрашніше позаду і можна не турбуватися. Якось воно буде.

Уляна тільки повторювала: «Єс, єс», — неначе папуга, ковтаючи сльози, щоб не налякати Степана своїми емоціями. А в голові крутилося: «Він живий! Він живий!».

— Цілую, — сказав він наостанок українською. — Люблю.

— Єс, — автоматично сказала вона. — І я тебе цілую.

З’єднання розірвалося.

Уляна сиділа на парапеті, просто на снігу, і не могла прийти до тями. Перед очима все пливло та коливалося. Він! Живий! Сказав, що любить! А вона? Тільки «єс» і «єс». Замість повідомити, що зв’язалася з компанією в Одесі, що вони контактували з судновласником, що ті вживають заходів… Замість ділової інформації тільки ідіотське «єс»…

— Пробачте, ви Уляна Балановська? — почулося звідкілясь згори.

Уляна навела різкість. Поруч стояв опецькуватий невисокий чоловік у шапці та сірому пальті.

— Так, я, — невпевнено сказала вона голосом, яким розмовляють з парковими залицяльниками. — А що?

— Я — Микола Пилипович, — відрекомендувався той. — Ми з вами домовлялися про зустріч.

Почувши ці слова, Уляна підхопилася з парапету, немов ошпарена. Боже, яка ідіотка! Це ж він, розвідник, з яким призначено зустріч. «А що, а що…», — подумки перекривила вона себе.

— Ой, пробачте, я тут по телефону…

— Щось трапилося? — турботливо запитав він, схиливши голову на бік, як породистий собака.

— Трапилося, — зізналася Уляна. — Він оце подзвонив.

— Ваш чоловік? — уточнив розвідник.

Уляна дещо розгубилася від таких слів, але потім кивнула. Врешті-решт з точки зору синтаксису це формулювання було правильним. Українська мова немовби навмисне пристосована до подібних випадків, бо «чоловік» у ній — це не обов’язково той, з ким ти одружена, це може бути просто ознака статевої приналежності. А «мій» у такому випадку — ознака приналежності фізичної. І якщо він саме їй подзвонив з полону, значить все так і є.

— Розкажіть, — звелів Микола Пилипович.

І вона, як могла, своїми словами, переповіла все почуте — і про невідомий порт, і про один телефон, і про англійську мову. Він кивав, немовби підтверджуючи, що все так і є. Немовби знав правду з інших джерел. Втім, так воно могло і бути — бо ж розвідка є розвідкою.

— Ходімо до кав’ярні. Тут недалеко є тихе місце.

Він повів її до гурманської «Кафи», яка окрім сотні різновидів кави мала ще зал у підвалі, переважно порожній та цілком придатний для таємної розмови. Всередині ґречно допоміг Уляні зняти пальто, потім роздягнувся сам, виявивши під сірим непримітним пальтом такий самий сірий непримітний костюм з синьою краваткою, а під шапкою — лисину «під Шевченка», теж досить типову для українських чоловіків. І тільки вмостившись за столиком та обравши собі та супутниці каву з грубезного меню, звелів:

— Розповідайте.

І вона почала розповідати — не від самого початку, звісно, але з того моменту, як провела Степана на літак у Борисполі. Як допомагала йому з контрактом до того, як потім обмінювалася мейлами, і як все було добре, аж поки прочитала страшну новину. І як її грубо відшили у МЗС та ввічливо — в інших інстанціях.

— Зрозуміло, — кивав Микола Пилипович. Він весь був втіленням уважності та турботи, а крім того — таємності, бо коли офіціантка принесла замовлення, зробив знак припинити розмову.

— Скільки людей в команді? — уточнив він.

— Два десятка, — сказала Уляна.

— А українців?

— Двоє.

— Ага, — він моргнув, потім взяв з блюдця невеличке безе, що його тут подавали до кави, і відкусив, облизавши крихти. — Це добре.

— Що добре? — не зрозуміла Уляна.

Він сьорбнув каву:

— Все добре. І що людей небагато. І що українців двоє. Звісно, за них не буде воювати наше МЗС, як за «Фаїну», але воно й на краще. Бо чим більше вони влазять, тим більша ціна.

— Ціна викупу?

— Точно, — посміхнувся розвідник. — Я вам скажу все, як є. Бо ви, як мені сказали, юрист?

— Юрист.

— Чудово. Юристи — люди раціональні. Значить так. Сомалійські пірати працюють за гроші. Їх не цікавлять люди, їх не цікавлять товари на судні, а тільки викуп. — У його голосі з’явилися викладацькі інтонації. — Ні, ну звісно, пограбувати каюти екіпажу — це святе. Але якщо захоплення судна минуло успішно, ну, в сенсі, якщо ніхто не постраждав, то далі вже відносно безпечно. Умови там, звісно, не цукор, — після цих слів він ще раз відкусив безе та запив його кавою. — Але здоровій людині витримати можна. Ваш чоловік здоровий?

Оце «ваш чоловік» знову різонуло вухо Уляні, але вона не показала цього і лише кивнула.

— Ну і слава Богу. Бо, знаєте, як воно було на «Аріані», коли у жінки з екіпажу стався викидень, бо вагітна була, і не могли допроситися лікаря, а медикаментів немає, знаєте, воно як.

— Боже, який жах! — Уляна якось по-бабськи схопилася за обличчя.

— А ви думали! — навіть з якоюсь пихою промовив Микола Пилипович. — Пірати вони і є пірати! Але максимум, що трапляється — пару разів можуть екіпаж повести на розстріл.

— Як це, на розстріл? — ойкнула Уляна.

— А щоб налякати. Щоб вони краще грошей просили. Переконливіше. Такі випадки були. Але щоб розстріляли — то ні. Бо ж вони за гроші там працюють. А розстріляти — це збиток. Вони хоч і дурні, й неосвічені, та гроші свої рахують.

Вони сиділи у тихій, затишній залі, примітивно декорованій під Африку, і розмовляли власне про Африку, проте декорації на стінах виглядали більш реально, ніж розмова. Водять на розстріл! Її Степана!

— Невже не можна їх звільнити? — в