Читати книгу - "Карби і скарби. Посвіт карпатського світу"

Одна з мандрівок привела нас до Обавського каменя. Я чув про це лихої слави місце, оповите флером забобонів. Під похмурою брилою лежали згарки смолоскипів і рясно цвів мак. Лише тут, у цьому місці. Квіти проросли, пояснив старий, із насіння, яке густо розсівають довкола для відьом і повітруль, що збираються тут на опівнічні шабаші. Начебто вони не годні взятися за свої темні діла, доки не визбирають усе до останньої мачини. А тоді вже й когути проголосять світанок…

– Люди справіку тягнуться до кам’яних бовдурів. Либонь, ведуть їх скам’янілі в страху й марновірстві душі. Але я покажу тобі инший камінь. Направду знаменитий – камінь терпіння.

Ми занурилися в зарослі й кроків за триста вперлися в обвалений насип, заглушений терном. Горбик у терновому вінку. Біля куща ракової шийки присіли на трухляву колоду. Він, мій навчитель, ніколи не сідав на голу землю й мені не велів. «Земля сього не любить і в помсту за таке витягне з тебе силу. Не гоже її гнівити – із землі все проростає, у тому числі й слово».

– Переже тут була печера Божого чоловіка Іларія. Полишив розорену обитель і тут, у схимі, добував свій земний вік. Годувався хащею. Ачей, із медвяної роси жив, як комашина. Не знаю, як з голодом, а від холоду спасався дивним робом – брав камінь і ходив із ним довкола землянки, молячись. Так зігрівався. Цілу галяву протоптав. Та й камінь обчухав долонями до круглоти. Ось він – камінь.

У траві сіріла голова ніздрюватого валунця, поплямована білилами птиць. Щось направду підказувало, що то не простий уламок дикої скелі. Познака людських рук відбилася на ньому.

– Можеш торкнутися. Ще не вивітрився той нагрів, молитовне тепло. І Кадочніков се відчув.

– Хто?

– Кадочніков, мій колимський побратим. Дуже вчений чоловік, геолог. Гостював у мене, я водив його по горах, привів і сюди, до монаха. Іларій сказав йому: «Любий ти Богу. Тому й відкриває тобі добрі дороги і добрих людей». Кадочніков розсміявся: «Я не вірю в Бога». – «Се нічого, синку, головне, що Він у тебе вірить». Той ще гучніше засміявся на ті слова. Придивлявся до каменя. А потім мені каже: «Се твердий зернистий граніт. Але не розумію, чому він такий теплий на дотик? На сирій землі, у затінку – і теплий! Може, магматичного походження? У вас тут були вулкани?» – «Не знаю про вулкани, та знаю, що камінь роками носили біля гарячого серця, шептали над ним молитви…» Кадочніков умер від раку. Ще встиг викликати мене телеграмою на телефонні перемовини. «Я відходжу, брате, – сказав. – Біль уже сам себе зжер. Тіло не болить, але в душі холодно й темно, гірше, ніж у колимській шахті. Та знаєш, мені приснився старець. Із тим каменем теплим, пам’ятаєш? Він знову повторив ті слова – що Бог вірить у мене… Як гадаєш, що се означає?» – «Се означає, що Він і справді з тобою, брате». – «Дякую тобі, що повів мене тоді на ту гору, – сказав Кадочніков. – Скільки вершин я скорив у житті, та ся, мабуть, була головною…»

Я торкнувся каменя – він справді здавався теплим. І неначе сам горнувся до долоні. Як довірливе плече рідної жінки. Того дня ми багато говорили про релігію. Власне, це слово вживав я, бо Світован його не дуже любив. Замінював на інше – побожність.

Побожність, казав, – це передусім довіра й надія. Те, на чому ти стоїш і чого тримаєшся завжди й у всьому. («Хребет душі, твердь серця».) Правдива побожність пронизує все життя, щоденно, щомиттєво. Вона є не лише розумінням сенсу життя, а й настроєм, що промениться з цього розуміння. Тому вона несе радість і світло, у якому живеш, – це і є належність до Бога. І з Ним ти живеш у вічності вже тепер. І завжди. І твердий у цьому, бо маєш взірцевий приклад – приклад Ісуса.

Запитував я й про інших пророків – Будду, Конфуція, Лао-Цзи, дуже модних на той час, чиї трактати в блідих копіях ми передавали з рук у руки.

– Ся захопленість від культурної втоми і лінощів душевних. Бо легше прийняти пасивну покірність, ніж повсякчасне творення любови, до якого веде Ісус. Він казав: «Будьте, як голубка і змія». Себто – не лише покірні й кроткі, а й проникливі, і кмітливі, і кусючі для зла. Любов – то служіння, праця, безнастанна робота в Божому винограднику.

– Чому саме це вчення істинне? – допитувався я, учорашній кореспондент відділу пропаганди й агітації.

– Бо воно пахне живою правдою. Воно завжди свіже й невичерпне у своїй глибині, рідне душі, бо несе найчистішу людяність і примирення.

– Примирення з чим?

– Ісус приніс два великі примирення. Він примирив нас із Богом і з самими собою. Себто гріх зробив відкупним, подоланним. І навчив: перш ніж прийняти Господа й полюбити ближнього, маємо прийняти й полюбити себе, дитину Божу. Любов – се і звільнення, се і мужність, і сила духу.

– Чому ж тоді такі розумні люди, як ваш Кадочніков, так важко приходять до Бога?

– То лише сам Бог знає. Усі знають, що Він є. Усі. Але прийняти його декому заважає гординя й страх. Що є одне й те ж… Був у мене приятель-гімназист. Зустрів дівчину, у яку нараз залюбився. Однак побоявся знайомитися з нею. Коли ми се влаштували для нього, він злякався, що не сподобається їй. Вона відкрила йому серце, та він боявся любити її, бо вважав себе недостойним її. Коли врешті зійшлися, весь час боявся втратити її… Так і з Богом. Бог – се вибір, раз і назавжди! Вибір порятунку. «Навчіться від мене, бо я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим». До Бога йдуть довгою дорогою. І в самоті…

Говорили ми і про гріх, який він називав «великою несвободою», і про молитву.

– У молитві відкривається промисел Божий. Ісус дуже вболівав, щоб люди молилися. Щоб не були схожі на того жебрака, який вважав, що йому зобов’язані давати й за се не треба дякувати… Лише молитва відкриває канал до Бога. Лише вона дає Йому знак, що ми просимо втручання. Його участи в нашому житті.

Пригадую, з яким рідкісним для нього піднесенням, з яким надихом говорив він тоді про ці речі.

– Життя – се шлях, яким ти йдеш. Життя – се місце, на якому стоїш. Життя – усе, що тебе оточує і в чому ти живеш. Отже, від того, що є під тобою і як ти стоїш, залежить твоє життя. Себто все залежить від основи. А основа – се Бог.

Верталися ми назад прозорими осиковими перелісками, і моя долоня довго ще відчувала теплу шерехатість монашого каменя. Я попросив свого супутника розповісти більше про Іларія.

– Що казати? Він мало повідав про себе. Більше молився. Пам’ятається, я хотів принести йому якогось гостинця й запитав, що він любить. «Я люблю дощ», – одказав отець Іларій.

Потім, уже вдома, ми мовчки сиділи в ранньому присмерку, й благість вечора огортала наші плечі лагідним теплом бабиного літа. Здавалося, що десь поряд стоїть на чатах дух-охоронець – і ніщо в цьому світі не таїть небезпек.

Вино з яблучним медом

Якщо приснився мед – це на щастя.

Стара приказка

Я забув купити цукор, коли спускався